Розділ «Пізня дитина»

Батько знову й знову вмикав радіолу і щоразу питав:

— Не заважає?

— Ну що ви! — відповідав Іван.

Тоді батько вимикав… Та й сам Іван, я певен, скинув піджак просто для сміливості.

Людмила допомагала мамі на кухні. Коли вони внесли в кімнату тарілки з сиром, шинкою і салатом, ми, всі троє чоловіків, сиділи вже за столом.

Людмила взяла Іванів піджак і, обтрусивши рукав, повісила на вільний стілець.

З цієї хвилини всім стало легко.

Батько дістав графин, у якому плавали жовті скоринки. Я піймав мамин погляд. «Гадаю, ти не питимеш», — мовчки сказала вона батькові.

А він відповів їй вголос:

— Лікар дозволив… у виняткових випадках.

— Але сьогодні нічого виняткового немає, — сказала Людмила. Іван узяв графин і налив чарки всім, крім батька. Мені теж… Та я боявся, що Людмила якою-небудь однією фразою все зразу зіпсує, і тому пити не став.

— За мир і дружбу! — сказав Іван.

— Між народами? — спитала Людмила.

— У тому числі й між народами.

Людмила усміхнулась, випила. Ми з Іваном перезирнулись.

Щоб моя повна чарка не муляла всім очі, Іван непомітно і її, як кажуть, осушив.

Ми довго ще сиділи. Батько знов заводив свої величезні пластинки.

А Іван терпляче їх слухав. Може, йому навіть було приємно.

Потім Людмила переодяглася і пішла проводжати його.

Коли вони стояли в коридорі, біля дверей, я з радістю сказав сам собі: «Все-таки він трохи вищий за сестру. А ще ж треба врахувати її каблуки!»