Розділ «Пізня дитина»

— Не реагує.

Навіщо все так ускладнювати?!

— Вона дуже переживає? — тихо спитав він.

— А ви думали, ні?

— Та годі тобі «викати»! — крикнув він.

От як зрадів!

— Кажи просто т и! Я за цілковиту рівноправність…

Рівноправність… Ось чого мені завжди бракувало!

Часто дорослі казали мені: «Давай поговоримо як чоловік з чоловіком!» Або: «Поговорімо з тобою як друзі!», то оце саме як підкреслювало, що насправді я не чоловік і ми поки що не друзі. Хіба може бути рівноправність на якийсь певний час? Хіба можна бути другом на одну розмову?

Іван пропонував рівноправність назавжди. Так мені здавалося.

Мені захотілося негайно віддячити Іванові. І я розповів про план, який придумав іще до нашої з ним зустрічі, вдома:

— Зробимо так!.. Я скажу, що запросив до себе товариша нового… Зовсім нового! Всі будуть удома: вони люблять вивчати моїх нових друзів. А приїдете до нас ви!

— Я?..

— Авжеж! А вже потім я все поясню: розшукав вас і запросив. Вдома Людмила не зможе пройти повз вас і не відповісти. Вона дуже гостинна. На себе все візьму. Якщо через мене все це сталося!

Я боявся, що він скаже так, як сказала б мама: «Це добре, що ти про мене піклуєшся. Благородно! Та в даному випадку твій план не підходить…»

Він нічого подібного не сказав. Обняв мене ще дужче за плечі, і ми пішли далі.

— Я завжди кажу, що немає безвихідних ситуацій! — вигукнув Іван.

— А до цього починати розмову з Людмилою не треба, — сказав я. — Адже вона може знову не відповісти. Пройде повз вас, і все! Цілком можливо… Вона у нас також ще з дитячого садка користується великим успіхом. Як ваша Нора… Мені мама розповідала. І тому вона дуже горда!

— А я ж їй не говорив про тебе ні слова. Не виказав! — похвалився він, як хлопчак. — Вона так і не знає, хто це мені набрехав про сина і двох чоловіків.

— Я сам признався…