Розділ «Пізня дитина»

— Ні, я не знаю…

— У дитячому садку! Ми виїжджали влітку за місто. І там одна дівчинка занедужала. Її називали Норою. Навіть ім’я запам’ятав! Незвичайне таке: легше запам’ятати. Їй було шість років. У неї були закохані абсолютно всі. Ну, звичайно, з тих, хто вмів закохуватися в шість років! Вона занедужала, і я їй носив у ізолятор букетики ягід. Величезне щастя, що вона мене зневажала!

— Це ж чому?

— Виявилося, що я їй носив вовчі ягоди. Дикі! Вони були дуже красивими. Зовні вони мені подобалися!..

Всю дорогу я мріяв сказати щось розумне.

— Зовнішня краса не завжди співпадає з внутрішньою, — сказав я.

— Вона зрозуміла це іще раніше, аніж ти: у шестирічному віці. І викидала мої подарунки. Інакше їй би не видужати ніколи! Догадлива була дівчинка… І все-таки я її розлюбив. Тоді все було просто.

«Тепер уже, виходить, не просто!» — радісно вирішив я. І сказав:

— Це не можна назвати серйозним коханням. Ну, захоплення… Таке зі мною бувало мільйон разів!

— Тоді ти повинен мене зрозуміти. І допомогти!..

Я читав у книжках, що діти під час війни часто допомагали дорослим. Іноді навіть рятували від смерті! А так, у звичайні дні, дорослі майже ніколи не звертаються до нас за серйозною допомогою. За чимось побігти, щось принести, — це будь ласка. А в серйозній справі, від якої залежить їхнє життя, не звертаються. Іван звернувся… І я ладен був зробити для нього що завгодно!

— Хіба у вас зараз… захоплення?

— А в неї?

Раніш мені дуже хотілося йому сказати, що Людмила абсолютно спокійна, зовсім не мучиться. Але тепер я не міг збрехати і сказав правду:

— Вона також переживає.

— Де ж логіка? — ніби аж сердився він. Та голос був радісний. — Де ж звичайна логіка?! Нічого не сказала… Не пояснила!..

Я звичайно, коли мирюся з другом, то для початку пропоную йому щось приємне. Підходжу і, наче нічого не сталося, бувало, кажу: «Ходімо на каток! Ходімо грати в довгої лози!»

— А ви б просто так підійшли до неї і сказали: «Ходімо в кіно!» Або «Ходімо грати в теніс!»

— Я пропонував.

— А вона?