Розділ «Пізня дитина»

— Ну принаймні через день.

— У тім-то й річ! Не в тому, що ти пожартував, а я їй влаштував сцену… Річ у тім, що вона не хоче мені пояснити…

— У неї є свідомість власної правоти! — сказав я. — І потім… Має ж бути в неї гордість?

— Ну-у, брат, ти мене здивував! Хіба можна з цим рахуватися? Підійшла б і пояснила: так, мовляв, і отак, мій брат пожартував. А то ж навіть слова не сказала! Нічого пояснити не схотіла… І спокійно ходить у кіно!

«Людмила вважає, що він не має права розхвилюватися і накричати, — міркував я. — Він вважає, що вона обов’язково повинна була все пояснити… Чому дорослі надають такого значення дрібницям і все ускладнюють?.. Вони надто багато думають — ось у чім нещастя. А іноді треба діяти не думаючи, просто так, як хочеться! Я от, наприклад, не можу сваритися з друзями більше як на один день або два… А дорослі все ускладнюють! Іноді я можу їм допомогти. А вони не вірять, що я можу. І я не можу! Хоч Іван, здається, вірить…»

— Слухай, а ти сам закохувався? — спитав він мене.

Сам? Закохувався?.. Виходить, він у Людмилу закоханий!

Я усміхнувся, хоч не хотів усміхатися.

— Видно з твоєї блаженної фізіономії, що вже встиг!

— Я? Ще ні…

— Ну-у, брат! Невже жодного разу?

— Точно не пам’ятаю… Але, здається, ні…

— Згадай! Не може бути!..

— Тобто, одного разу у мене було якесь почуття… Та потім це минуло.

— Ну звичайно!

Чому ж звичайно? Можливо, і в нього почуття завжди минають?

Коли я відповів, що не закохувався, а сказав Іванові неправду. Бо не звик, щоб дорослі задавали мені такі питання. А насправді майже всі хлопці у нас у кого-небудь закохані. Один мій друг навіть залишився на другий рік через кохання. Абсолютно нічого не розумів: не міг писати диктантів, контрольних з математики. Хіба нормальний дорослий у це повірить? А Іван би повірив… Я це відчував. І все-таки не міг йому чесно відповісти.

— А я, знаєш, де вперше закохався по-справжньому? — враз запитав Іван.

По-справжньому? Мабуть, у цій самій архітектурній майстерні?..

— Знаєш, де?