Розділ «Пізня дитина»

Поки він ішов до мене, я встиг подумати: «Напевне, не нижчий за Людмилу… Адже чоловік середній на зріст, можна вважати рівний з високою жінкою».

— Бачиш, — повторив він так само насмішкувато, — у мене до тебе велике прохання: називай свого друга просто Ванею. Щоб не було плутанини.

Перший із трьох Іванів, які працювали в майстерні, зрозумів: що не міг на нього гукати незнайомий, а тим більше хлопчик. Не став тицяти себе в груди і питати: «Ви мене?»

«Справжній Іван! — думав я. — Русоголовий, ясноокий… Батьки, коли давали ім’я, не схибили! Звичайно: адже в казках Іван, якщо він навіть Іван-дурник, то все одно аж ніяк не дурний, а догадливий і гарний. Ну як же могли батьки назвати Іваном он того лисого? Або того низькорослого? Теж придумали! Хоч правда, коли людині дають ім’я, важко визначити, чи буде він лисим чи не буде…»

Про все це я думав рівно секунду.

— Ну що ж, домовилися? — спитав він. — Оскільки твій Іван поки що тут не працює…

— Працює! — несподівано для самого себе перебив я його.

— Ну-у, брат! Складається просто безвихідна ситуація. І часто ти будеш його викликати?

— У мене тут іще дехто працює…

— Також Іван?

— Людмила…

Я навмисне назвав ім’я сестри, щоб поглянути, яке враження це справнть на нього.

Він не здригнувся, не зблід і не схопився за серце, як то роблять, почувши ім’я коханої, герої в п’єсах або романах. Просто щез його насмішкуватий погляд, одразу кудись подівся. І я одразу здогадався: оце той самий. Т о й!

Він дивився на мене вже абсолютно серйозно і навіть трохи недовірливо, ніби я міг обманути його або пожартувати.

— Яка Людмила?

Я назвав наше прізвище.

— Ну, брат…

— Саме так: брат! Я її брат… І навіть трохи схожий на неї з лиця. Так кажуть… Придивіться.

Я забув, що можна бути схожим не лише на сестру, але й на матір. Щоб він не встиг про це подумати, я почав переконувати:

— Та брат же я! Брат! Це я розмовляв з вами і пожартував… У Людмили немає синів! І не було чоловіків… Її тисячі разів сватали, та вона відмовлялась!