Розділ «Пізня дитина»

— Тисячі разів?

— Ну, десятки… Вона сама не хотіла виходити заміж. І зараз не хоче. Так мені здається… А я просто-напросто пожартував.

Він мені повірив, тому що обернувся до друзів і сказав:

— Не чекайте мене.

Він не підвищив тону, але вони почули, тому що голос у нього був і так дзвінкий, чіткий. «Цілком підходить для нашої сім’ї!» — вирішив я.

– Ідіть! — він махнув співробітникам рукою.

— Що, знайшов сина? — спитав хтось із них.

— От бачите! — зрадів я. — І вони пожартували: назвали мене вашим сином. А хтось може почути і подумати, що й справді. Як ви подумали…

— То ти і є Льонька?

— Вона вам розповідала?

— Казала, що є менший брат. А ти, виявляється, цілком дорослий хлопець!

Від тієї хвилини я його полюбив.

— Чому ви жодного разу до нас не прийшли? Просто так, у гості…

— Не запрошувала… Ходімо обговоримо з тобою ситуацію. Він обняв мене за плечі. Це було приємно. І ми з ним пішли вулицею, не поспішаючи, як ходять друзі. Спочатку він мовчав. А я то про все на світі забув: ми йшли як друзі.

Потім я глянув на нього і подумав, що він би ні за що не вийшов на сходи у фартусі, як дядя Льоня, з яким я чомусь у думці його порівнював. На ньому був модний, красивий костюм і сорочка така біла, що обличчя здавалося вже засмаглим, хоч була ще тільки весна. А може й справді встиг загоріти?

— Адже ми з Людмилою в майстерні майже не помічали одне одного: вона на другому поверсі, а я — на четвертому. Познайомилися на тенісному корті, — сказав він. — Ось уже півтора тижні, як я не брався за ракетку…

«Він не брався за ракетку, а Людмила почала ходити на корт іще частіше, — подумав я. — Виходить, він може не бачити її, а вона його, виходить, не може?..»

— Людмила також не ходить на теніс, — сказав я. — Вона ходить у театр… У кіно. Майже кожного вечора…

— От бачиші Я так і знав. Майже кожного вечора?..

Захвилювався.