Розділ «Пізня дитина»

— Пропоную на вибір! — сказав мені веселий голос. — Івана Петровича, Івана Сергійовича і Івана Івановича.

Я вибрав Івана Івановича. Та коли він сказав «алло!», я одразу повісив трубку. Що, як не той? А я назву йому ім’я сестри і почну вибачатися!.. І потім, напевне, в майстерні багато різних відділів. Звідки я взяв, що Людмилин Іван працює з нею в одній кімнаті?

Що ж робити?

Спитати прізвище у Людмили? Вона мені не скаже: не моє це діло! Спитати нишком у мами? Вона мені, звичайно, відповість так:

«Це навіть добре, що ти хвилюєшся за сестру. Благородно з твого боку! Та в даному разі втручатися не слід».

Залишився лише один вихід…

В той день, коли в сестри був відгул і вона пішла грати в теніс, вирушив до неї на роботу. Не зовсім «на роботу», а до того будинку, де була архітектурна майстерня.

Я знав цей будинок — красивий, із скла, металу, пластмаси. Таких будинків ще мало у нас у місті. Але було б смішно, якби мебльовики сиділи на поганих меблях, а архітектори працювали в некрасивому й старому будинку.

Я пішов пішки, щоб дорогою набратися хоробрості. Та що далі я йшов, то ставало мені страшніше: «Як я впізнаю його, Івана?.. Про що я скажу йому, незнайомій людині?»

Робити щось сміливе треба одразу, не роздумуючи, якщо ти вже вирішив. І мені краще було б їхати туди на тролейбусі або на трамваї. Надто вже багато часу лишив собі для сумнівів та всіляких думок.

Нарешті я дійшов…

Я знав, що робочий день закінчується о пів на п’яту. Архітектори посипали з під’їзду, як ми висипаємо із школи після уроків. Тільки не так галасливо і трохи повільніше.

Двері були з нефарбованого дерева, з прожилками, які чомусь нагадували мені водяні патьоки, наче на пеньках. Ці двері моя сестра відчиняла кожного дня двічі. Ні, чотири рази: вона ж іще ходить обідати в їдальню. Я з цікавістю розглядав двері й східці…

Спочатку з дверей посипалися дівчата. У нас із школи першими вискакують хлопчики. Дівчата були в яскравих, барвистих платтях, на каблуках, з модними сумочками. У декотрих в руках були рулони. Всі вони здавалися дуже красивими. Це мене засмутило. Але ні в кого з них не було такої спортивної фігури, як у Людмили. І такого розумного, як каже мама, серйозного обличчя. Тільки чи подобаються чоловікам серйозні обличчя? Цього я не знав.

У майстерні Людмила працює менше року: раніше вона вчилася в аспірантурі. У неї ще немає тут близьких подруг, які ходили б до нас додому. І від цього було якось спокійніше, ніхто не міг гукнути: «Льоню, а ти що тут робиш?..»

Потім з’явилися чоловіки.

Як мені впізнати Івана? Ідучи сюди, я дещо придумав… Напевне, це виглядало дуже смішно й нерозумно, але як тільки чоловіки вийшли, я гукнув, дивлячись кудись угору, ніби до голуба або до шпака:

– Іва-ане!

Ніхто не відгукнувся.

З дверей виходили групами: то жінки, то чоловіки. Іноді змішано, але зрідка… Хай буде, що буде, я почав швидко повторювати: