Розділ «Пізня дитина»

І що більше вона удавала, ніби їй все байдуже — наприклад, надівала сукню, якої я досі навіть не бачив, то ясніше мені було, що їй зараз не до сукні.

Того дня, коли я випадково підслухав її розмову з мамою, вже ввечері, перед сном, я не витримав і зізнався:

— Людмило, це я сказав Іванові, що в тебе є син від першого шлюбу. По телефону… Він подзвонив і питає: «Це хто говорить?» На мене зненацька щось таке найшло незбагненне… Я й відповів: «Це її син». Він каже: «Який сии?» А я: «Від першого шлюбу!» Пожартував, розумієш?

Я сказав так і злякався: «Невже вона подумає, що я зовсім не пожартував, а сказав усерйоз? Через оте її прохання… в театрі».

Та сестра, здається, так не подумала. І навіть не розсердилася. Не розсердилась!..

— Річ зовсім не в цьому, — сказала вона. — Річ у реакції… Правда, ти не зрозумієш!

— Але ж якщо людина кричить — виходить, хвилюється, а якщо хвилюється…

— Це я вже чула!

Більше я порад їй не давав.

Я прекрасно в усьому розібрався, все, мені здається, зрозумів, але, на Людмилину думку, не повинен був ні розбиратися, ні розуміти. Не мав ніякого права! І не міг я допомогти їй відкрито. «Чому? — лютився я. — Чому?!»

Я повинен був діяти потай від мами і від Людмили. Батько нічого не знав: у нього двісті двадцять на сто…

І я почав рятувати становище.

Я знав службовий телефон Людмили і, коли нікого не було вдома, подзвонив:

— Можна Івана? — сказав я.

— Якого Івана? — відповів лукавий дівчачий голос.

— Не знаю…

— А прізвище? Я мовчав.

Це вже зовсім розвеселило дівчину.

— Якась дитина! — пояснила вона співробітникам. — Хлопчик чи, може, дівчинка…

Знову дитина! І невже не можна з голосу відрізнити мене від дівчинки!