Розділ «Пізня дитина»

«Це все?» — так запитує наша математичка, коли біля дошки плетуть нісенітницю. Та одразу не ставить двійку, а, насупившись, чекає: може, все-таки вдасться почути щось розумне.

І Людмила чекала.

— Якщо він кричав, виходить, хвилювався… А якщо хвилювався, виходить, переживає. Ну, а якщо переживає…

— Це я вже чула!

Так теж говорить наша математичка: «Це я вже чула!» І слідом за цим одразу ставить двійку.

— Це я вже чула! — ще раз твердо повторила сестра.

Ясно: поставила двійку.

Адже вона слухала мене, як слухали б шестикласника, що прийшов складати екзамен в інститут.

— Нічого ти не зрозумів, — сказала Людмила. — І не міг зрозуміти!

Ще б пак, адже я дитина! Чому вона цього не додала? Забула, мабуть. Просто забула.

Людмила пішла в коридор повісити пальто.

Я знову схилився над книгою. Та думав зовсім про інше: «Я повинен допомогти їй!» — от що я вирішив.

6

Я вже говорив, що коли сестра вичитує мені, тобто псує мені настрій, то днів через два або три обов’язково вибачається. Не зізнається, звичайно, в цьому, але вибачається: купує квитки в театр або бере мене на стадіон, де грає в теніс і волейбол, або приносить додому подарунок.

У таких випадках подарунок вона не називає подарунком, а говорить мені приблизно так:

«Пора тобі вже зайнятися спортом. Спочатку подивись, як грають інші. Підемо сьогодні на стадіон».

Або так:

«З математикою ти не дружиш. Ким же ти хочеш стати в майбутньому? Хіба можна про це не думати? Спробуй свої сили в художній творчості. Для початку хоч у фотографії. Я купила тобі апарат…»

Сестра говорить дуже строго: ніби не мириться, а виховує мене. Та подарунок лишається подарунком.

Я також зіпсував сестрі настрій. Навіть гірше: я змусив її страждати!