Розділ «A тим часом десь…»

Здавалося, я теж розмовляв сам із собою: слова мої до неї не доходили. Вона міркувала далі:

— Він так учинив задля друзів. Це можна зрозуміти. А я?.. Не повинна я працювати в школі. Я люблю дітей, та, видно, не дуже їх знаю. І не дуже вмію лікувати. Це головне. Зараз, серед учбового року, піти не можиа. Але до літа треба буде обміркувати… Це для мене ясно.

Що було робити? Треба було мені розповідати їй про ці кляті градусники! Не треба!

Вона підійшла до стіни, зняла фотографію Шурика й притисла її до грудей. І погладила рамку. Після всього, що я їй розповів…

9

З мого життя зникла безтурботність. Я був уже не такий щасливий, як раніш. Потім, коли подорослішав, я зрозумів, що безтурботне щастя взагалі є жорстоким і зухвалим, тому що не всі ще люди на світі щасливі. Мені здавалося, що в мене змінилася хода, що я почав рухатися повільніше, наче поважчав. Насправді ж ходив я так само швидко («літав», як казала мама), — трохи поважчала моя голова: я почав частіше замислюватися. І навіть почав дорікати сам собі, чого досі ніколи зі мною не бувало.

Цілий вечір того дня я мучився. «Навіщо було розповідати про ті нещасні градусники? Думав, що вона враз зненавидить Шурика? Не міг витерпіти отих її «можна зрозуміти», «все нормально»? А якщо вона піде зі школи? Цілком на неї схоже!» Цього я не міг допустити! Здавалося, батько, покинувши той дім, довірив мені обов’язок захищати Ніну Георгіївну. Або, точніше кажучи, переклав на мене цей обов’язок. І я вже не міг від нього звільнитися.

Я весь час подумки порівнював батька з Шуриком, щоб переконатися, що між ними нема нічого спільного. «Шурик зрадив її! А батько зовсім не зраджував, — пояснював я собі. — Хіба мало людей розлучаються на білому світі? Хіба всі вони винні?»

Так чи так, але тепер, крім мене, у Ніни Георгіївни нікого не було. Та й мене у неї теж не було, бо ми з нею ще не зробилися друзями.

Відомо, що істина, навіть стара, приходячи до людини вперше, здається їй відкриттям. Того дня я остаточно переконався, що материнська любов не слухає доказів і переконати її в іншому неможливо. Я і раніш не раз думав про це. Давно-давно я вичитав десь, що батьки люблять дітей-невдах ще дужче, ніж тих, що вдаються. Тепер я спитав про це в бабусі.

— Ти можеш судити по собі, — сказала вона. — Хто ще одержує листи від батьків так часто, як ти?

Бабуся, як завжди, жартувала. В тому, що батько й мама любили мене, не було, звичайно, нічого дивного. Я був певний, що це ні в кого не могло викликати подиву…

А Ніна Георгіївна? Коли я розповів їй про Шурика, в її очах була неприязнь до мене. Чи схоче вона тепер бачити мене? Та все одно я не міг залишити її саму…

«А що це означає: залишити саму? — міркував я. — Біля людини, яку спіткала біда, можуть бути десятки людей, а вона все-таки буде сама, якщо ці люди не потрібні їй, якщо вона не вважає їх своїми друзями. Чи потрібен я Ніні Георгіївні? Якщо навіть не потрібен, я все одно не можу не прийти до неї тепер. Але як це зробити? Якби ми були друзями, все було б дуже просто: щоб прийти до друга, не потрібен привід— можна зайти, коли схочеться, просто так, без будь-якого запрошення. А як я прийду до неї після тієї розмови?»

Мені потрібен був привід. І я почав його шукати.

Звичайно я легко знаходив вихід із складного становища.

— Це тому, що в тебе диктаторські замашки, — казала бабуся. — Ти переконаний, що мета виправдує будь-які засоби. А так завжди легше діяти: руки не зв’язані.

Я і справді міг прикинутися, набрехати, розіграти когось, якщо це було мені потрібно. Діяти так було справді і простіше, й веселіше. А втім, мої обмани й розиграші були не дуже серйозні, як і мета, заради якої я їх здійснював.

Тепер, можливо, вперше в житті, я потрапив у складну, незвичайну ситуацію, але думка моя, не бажаючи зважати на це, полинула в звичному для неї напрямку.

Я повинен був знайти причину, яка дозволила б мені знову піднятися на другий поверх старого жовтого будиночка. Водночас мені хотілося довести Ніні Георгіївні, що вона може працювати в школі. Два ці задуми цілком можна було об’єднати. Я звернувся до Ніни Георгіївни по медичну допомогу! Нехай врятує якогось хлопчака від серйозної, дуже небезпечної хвороби. «Добре було б, якби від смертельної!» — мріяв я. Але кого врятувати? Якого хлопчака? «Найкраще нехай врятує мене! — враз вирішив я. — Ну звичайно: мене самого!»