Розділ «A тим часом десь…»

— Дуже добре, що ти тут опинився. Я потім напишу Ніні Георгіївні. А ти скажи, що я дуже переживав. Це правда. Адже я люблю її. І багато чим завдячую… Але якщо знайшлися батьки? Адже я не винен.

8

«І цей її покинув», — подумки сказав я собі, коли за Шуриком зачинилися двері.

Але він тут-таки повернувся. Я подумав, що він все-таки хоче її дочекатися.

Шурик поклав на стіл два ключі й сказав:

— Передай їй, будь ласка. Ось цей, англійський, від парадних дверей… А втім, вона знає. Тепер мені не буде путі: вернувся.

«Хай не буде…» — подумав я.

Боячись зустрітися з нею по дорозі, він майже вибіг, припадаючи на правий бік: руку відтягував чемодан. Він тікав…

Я дивився на хлопчака в матросці із срібним словом «Витязь». Я любив порівнювати старі фотографії з живими людьми, які були на них зображені і яких я знав дорослішими, старішими й зовсім іншими.

«Ех ти, витязю! Рицарю! — думав я. — Щезнути… Так їй буде легше! І в дитячому будинку було б добре… У нашій країні сироти не гинуть… Усе правильно. Все абсолютно точно».

Я уявляв собі, як багато років тому Ніна Георгіївна купила йому цей красивий матроський костюмчик, як довго зачісувала його, перш як повести до фотографії: з-під безкозирки продумано вибивалося світле хвилясте волосся. Але годинника вона йому купити не встигла. Шурик і мій батько були на стійці майже поряд. Це було мені неприємно. «Адже вони такі різні, — говорив я собі. — І зовсім по-різному залишили цю кімнату, цей дім». Я був певний цього, хоча детально й не знав, як пішов мій батько. Пам’ять, наче бажаючи посперечатися зі мною, знов і знов зловмисне повертала мене до рядків листа Ніни Георгіївни, які були мені незрозумілі: «А якщо не зайдеш, не ображуся. Врешті, це ж не твій обов’язок. І ти маєш право просто не схотіти, як уже було колись».

Стукнули парадні двері. В коридорі пролунали кроки — знову швидкі, нестомлені: вона поспішала, вона гадала, що він чекає на неї. Тим більше, що, тікаючи, Шурик нещільно причинив двері і в коридор вибивалася смужка світла.

Я схопив ключі, що лежали на столі, й сунув у кишеню пальта. Я зробив це несамохіть і лише потім зрозумів нащо: ці залишені на столі ключі промовляли про щось остаточно-непоправне.

Не довіряючи своїм короткозорим очам, Ніна Георгіївна обійшла кімнату. І, навіть не привітавшись зі мною, спитала:

— Сховався?.. — Півголосом, ніби по секрету вона сказала мені: — Це звичка у нього з дитинства. Зачинився в шафі?

Вона розчинила одежну шафу. Мабуть, колись Шурикові речі заповнювали шафу цілком: тепер вона була майже зовсім порожня.

Ніна Георгіївна сіла на стілець. Так ми сиділи з нею одне проти одного, в пальтах, застебнутих на всі ґудзики.

— Він був? — спитала вона.

Я кивнув.

— А зараз?