Розділ «A тим часом десь…»

Він почав накладати в чемодан сорочки, труси, майки. Кожну річ спочатку розглядав, наче був у крамниці й збирався її купувати, розгладжував руками.

Трохи оговтавшись, я подумав, що нерозумно сидіти на канапі в застебнутому на всі гудзики пальті й мовчати. І я запитав те, в чому був абсолютно певен:

— Ти Шурик?

Він знову повернувся до мене:

— А тобі це звідки відомо? На лобі в мене наче нічого не написано. — Він торкнувся свого лоба. — А тут написано «Витязь».

Він показав на фотографію хлопчака років трьох або чотирьох, в матросці й безкозирці.

— Я був тут учора. Ніна Георгіївна мені розповіла… Вона дуже чекала тебе.

Обличчя його стало суворим і навіть сумним.

— Вона мене дуже любить, — упевнено сказав він. — І я її теж дуже люблю. Хоч вона й дивна людина. Наче з іншого світу. Не з того, в якому ми з тобою живемо. Добра дуже… І мене зіпсувала б своєю добрістю, якби я не чинив опору. Це було мені нелегко. — Він зітхнув, немовби жаліючи себе за те, що до нього були надто добрі. — У нас навіть бували конфлікти. Тепер, коли я взнав свого батька, я зрозумів, що в мені від народження — батьківський стрижень. Це мене і врятувало.

Він і далі складав речі.

— Я мусив вибрати. У людини не може бути двох матерів. Тим більше, що батьки мої живуть у іншому місті. Виходить, розлука з Ніною Георгіївною неминуча. Адже вони теж дуже люблять мене. П’ятнадцять років ждали, шукали всюди. Виходить, я повинен щезнути з цього дому і не нагадувати про себе. Так Ніні Георгіївні буде значно легше. Якщо собаці хочуть відрубати хвіст, це треба робити за одним разом. Так сказав мені батько. А є, каже він, добрі люди, які рубають хвіст десять разів, шматочками. І вважають, що так благородніше. Тому я і не приходив… Ось зараз піду, а потім напишу листа. Прощатися віч-на-віч — нестерпно.

Я не розумів, навіщо він мені все це каже. А він говорив далі:

— Мої батьки дуже вдячні Ніні Георгіївні. Хоча і в дитячому будинку мені було б добре: у нашій країні сироти не гинуть. Але в домашніх умовах, звісно, було значно краще. Мої батьки хотіли на роботу їй написати, офіційно подякувати. Але вона категорично відмовилася. Наче з іншого світу!..

Я подумав, що йому аж ніяк не можна було б закинути «нечіткості». Він, очевидно, любив поговорити, і всі його фрази були обдумані, якісь аж занадто завершені. Він твердо знав, що Ніна Георгіївна його дуже любила. Він твердо знав, що вона могла згубити його своєю добрістю, і що сироти у нашій країні не гинуть. Він був певний, що батьки теж його дуже любили. І що в ньому — батьківський стрижень. Він не мав сумнівів, що хвіст треба рубати за одним разом.

Ніну Георгіївну він чітко називав Ніною Георгіївною, хоча досі (мені це несподівано спало на думку), звичайно, називав її мамою. Він жодного разу не збився, не назвав її так, як колись.

І все ж подеколи я вловлював у його голосі ледь помітне бажання щось пояснити, виправдатися. Тому, певно, він і розповідав мені те, про що я його зовсім не питав.

— Думаєш, мені потрібні ці сорочки й книжки? Батьки куплять мені нові. Я просто не хочу, щоб вони нагадували Ніні Георгіївні про мене. Їй це буде так тяжко… Краще вже одразу зникнути, краще один раз пережити — і більше не згадувати. Ось поглянь, на зворотному боці кришки написано: «Шурик Ємельянов, другий загін». Я з цим чемоданом їздив у піонертабір, коли був такий, як ти. Вона ж буде ці слова читати й перечитувати. А навіщо? Краще я заберу чемодан.

У нас із ним було одне прізвище. Це мені не сподобалось. І ще я помітив, що від скронь у нього, наче збита повсть, звисали білясті патли, яких він ще не голив. І через це його гарне лице одразу видалося мені неприємним.

Він підійшов до мене, узяв за плечі й тоном змовника промовив:

— Тебе як звати?