Розділ «A тим часом десь…»

— Він пішов… Він сказав, що напише листа.

Вона згорбилася, похилила голову. Мені здалося, що Шурик ударив її тим самим батьківським стрижнем, який був у нього всередині.

З-під шапки не видио її темної коси, і тому ніщо не молодило її обличчя: воно було бліде, змучене. Щоб заспокоїти її, я сказав:

— Шурик вам писатиме… Ви будете з ним листуватися!

— Він мусив вибрати, — сказала вона. — І вибрав батька й матір. Це нормально. Це можна зрозуміти.

І тут зі мною сталося щось дивне. Я не міг усидіти на канапі. Чому вона завжди «може зрозуміти» тих, хто завдає їй горя? Чому вважає «нормальним» усе погане й несправедливе, що буває з нею? Мені вже не хотілося більше заспокоювати її. І я не заговорив — я закричав:

— Ваш Шурик — зрадник! Він зраджував вас. Він використовував те, що знає про вас… Як зрадник!

Тепер уже я вдарив її.

Вона зняла окуляри, ніби подумала, що вони обманюють її, що це не я кричу на всю кімнату. Я побачив її очі — примружені, короткозорі, беззахисні. Але в мене не було жалю. Навпаки, мені хотілося розхвилювати її, обурити, зробити так, щоб вона закричала в один голос зі мною. Хоч кричав я вже не так голосно, як почав. Та все-таки вперто говорив:

— Він розповів своїм дружкам, що ви погано бачите. І що ви добра… Вони обманювали вас. Настукували температуру… Щоб тікати з уроків. Це він підучив їх! А ви їм вірили.

Вона згорбилася ще більше, ще нижче похилила голову. І глянула на мене спідлоба — дуже дивно, немовби осуджуючи мене за те, що почула. Осуджуючи не Шурика, ні, не Шурика, а мене.

Не зрозумівши цього погляду і злякавшись, я почав утішати її:

— Це було давно. Коли Шурик був ще маленький… Він просто не розумів. Був іще несвідомий! А тепер йому соромно. Він сам сказав мені… Слово честі! Не вірите?

Я захищав Шурика, хоча вона йому ні за що не дорікала. Я немовби вибачався за те, що посмів образити його. Вона не слухала мене. Вона розмовляла сама з собою:

— Це можна зрозуміти. Це нормально… Я ж не дитячий лікар, я невропатолог.

Отже, вона осуджувала не тільки мене, а й саму себе. Всіх, окрім Шурика. Це було незбагненно. Вона вела далі:

— Виходить, я не маю права лікувати дітей. Я їх люблю! Ну, що ж, тим більше не маю права… Вони обманювали мене? Виходить, не поважають.

— Та що ви! Що ви?! — Я замахав руками. — Це дорослі, коли поважають, то не обманюють. А ми все одно обманюємо. Не вірите? Слово честі!

Вона не слухала, а я наполягав на своєму.

— Так буває. Слово честі! Ось ми, наприклад, дуже поважаємо учительку літератури. Ми навіть любимо її! Недавно вона питає на початку уроку: «Я вам задавала домашній твір?» А ми всі хором горлаємо: «Не задавали!» Вона каже: «Склероз починається: все забула». А в неї ніякого склерозу нема. Просто ми їй набрехали. От бачите: поважаємо, а все-таки набрехали! З нами таке часто буває. Не вірите? Слово честі!