Розділ «A тим часом десь…»

Дома я сказав, що дуже хочу побачити бабусю й Антона, які залишились там, у місті мого дитинства. Я й справді скучив за ними. Але їду я до Ніни Георгіївни. Я не даватиму телеграми: я приїду й відімкну двері ключами, які досі у мене. Тими самими, які покинув Шурик. Вона про це не знає. Хай не самі тільки сумні несподіванки приходять до неї в дім.

Мама не заперечує: їй приємно, що я так пориваюся до своєї бабусі, до її мами. Здається, все знову виходить не дуже «чітко».

А з батьком я сьогодні посварився. Вперше в житті. Він сказав, що поїздка моя нерозумна, що бабусі й Антону треба просто написати листа, що можна потім запросити їх у гості. Батько сказав, що я руйную плани родини, що я виріс безкрилим, якщо відмовляюсь від гір, від висот, від польоту…

І все-таки я їду здавати квиток на рейсовий літак.

Батько навів слова, здається, вичитані в книжці: «Життя людини — це маршрут від станції Народження до станції Смерть з багатьма зупинками й подіями в дорозі. Треба здійснити цей маршрут, не збиваючись з дороги й не виходячи з графіка».

А я подумав про те, що є ж літаки й поїзди, які здійснюють маршрути поза графіком і поза розкладом. Це літаки й поїзди особливого призначення: вони допомагають, вони рятують… Я не сказав про це батькові. Але я їду здавати квиток.