Розділ «A тим часом десь…»

— Я заходив додому.

— Але, може, хочеш обідати?

— Я пообідав… у кафе. — І навіщось додав: — Слово честі!

— В кафе? — здивувалася вона. — Ти що ж, залишився зовсім сам?

— Ні, з бабусею.

— З маминою мамою?

Я кивнув… Ні до того, ні потім ми з нею ні разу не згадували про маму. Немовби це була заборонена тема. Ні разу й ніколи…

Пам’ятаю, в ту мить мені зненацька забажалося, щоб і про батька ми з нею не розмовляли. Я вирішив під кінець з’ясувати те, що мене хвилювало: розшифрувати ті незрозумілі рядки в її листі. І ще мені хотілося, можливо, трохи відтягти розмову про свою справу.

— Ніно Георгіївно, — сказав я, — ви писали, що батько може не схотіти до вас прийти, «як це вже було колись».

— Ти вивчив листа напам’ять?

— Ні… я просто запам’ятав ці слова. Ви коли-небудь уже йому писали?

Вона довго мовчала, наче не наважуючись відповісти на моє запитання. А потім почала вголос міркувати:

— Якби Сергій прийшов тоді! Може, з Шуриком усе було б інакше?.. Навряд, звичайно. Але мені так здавалося. Це було, коли Шурик учився в четвертому класі. Я пам’ятаю той день: дванадцятого лютого. Однокласники влаштували Шурикові «темну». Я не стала допитуватися за що. Йому було гірко. І він дуже хотів помститися. Ми вечеряли ось за цим столом… Він виказав мені таємниці своїх приятелів. Смішні, звичайно, таємниці, хлопчачі. Але він був певний, що це «страшні таємниці». І розповідав про них пошепки. Озирався на всі боки… Він хотів, щоб я доповіла директорові і його приятелів покарали. Я вже тоді працювала в школі й дружила з директором. Тепер його вже нема, він помер… Я відмовилася, а Шурик кричав, вимагав, ридав. Мені стало трохи страшно… Я не змогла пояснити йому, не змогла переконати. І вирішила, що йому потрібна сильна чоловіча розмова. Не з директором, не з учителем, а просто з старшим, але тільки з чоловіком. Я написала Сергієві. Більше мені не було кому писати. Я все йому пояснила. Але він не прийшов… Я думаю, він дбав про мене: боявся, що я знову, як він каже, «розтривожу» себе. Це можна зрозуміти.

Звичайно, батько вважав нерозумним приходити в цей дім. А може, й нечесним перед мамою, переді мною.

А чи я чесний перед нашою сім’єю, приходячи сюди?.. Я не міг відповісти на це запитання.

Я бачив батька й Шурика — на стіні, дуже близько перед собою. Вони були поряд. Може, і в батькові сидить той самнй стрижень, про який розповідав Шурик? Ці думки були мені неприємні. Я швидко прогнав їх.

І подумав зовсім про інше, приємне: розповісти таємницю про близьку людину можна тільки іншій близькій людині або принаймні тому, кому довіряєш. Може, Ніна Георгіївна почала мені довіряти?..

— Ти тільки про це хотів довідатись? — спитала вона. — Це і є твоя важлива справа?

— Ні! Що ви! Що ви! — заквапився я. — Зовсім інше… Мій шкільний товариш Антон потребує термінового лікування. Саме у невропатолога! Він дуже сором’язливий, скромний такий… Заїкається навіть. І весь час хапає трійки. Хоча все знає! Знає, а біля дошки стоїть і мовчить. Уявляєте? Не може відповісти! А мати його каже, що втопиться, коли з нього нічого не вийде. Він дуже хороший хлопець! Скромний такий… Якби ви могли його вилікувати! Я про це хотів сказати…

Розповідаючи про Антона, я підхопився з стільця. Вона теж підвелася і підійшла до мене зовсім близько. Але не для того, щоб пильио роздивитися мене, як це роблять короткозорі люди. Мені здавалося, вона підійшла так близько, щоб я почув її, бо вона заговорила раптом зовсім тихо, майже пошепки: