Розділ «A тим часом десь…»

— Сергієм.

— Поможи мені, Сергію! Дочекайся Ніни Георгіївни. Вона незабаром прийде: у неї день батьківських консультацій. Скажи, що я дуже переживав, що я в думці з нею прощався. Розкажи, як живий свідок… Тобі все одно треба її дочекатися! Адже ти на домашню консультацію?

— На яку?

— Як то — на яку? Ти хіба не пацієнт? Не з нашої школи?

— Ні, я з іншої…

— Нічого не розумію! Я був абсолютно певен, що ти на домашню консультацію…

— На яку консультацію? — знову спитав я.

— Вона ж у моїй школі працює лікарем. Тобто, в моїй колишній школі. І додаткові консультації влаштовує: для батьків і дітей. У школі й навіть дома… Свідомість на межі фантастики! Іноді, бувало, просто відпочити неможливо: прийде який-небудь охламон із «неповної середньої» і роздягається тут до пояса, дихає, мов паровоз, то носом, то ротом. Взагалі, це, звичайно, заслуговує на якнайбільшу повагу. Тільки ніхто їй спасибі ще не сказав. Я принаймні не чув. Ну, а ти чого прийшов?

— Я в іншій справі.

— В справі? Не буду вдаватися в деталі; нема коли. Шкода, що ти не з нашої школи: хотів зробити невеличку послугу. В свою чергу, так би мовити.

— Яку? — поцікавився я.

— Та нащо тобі, коли ти не з нашої школи? Хотів згадати про пустощі раннього дитинства…

Він махнув рукою, немовби соромлячись несолідних дитячих спогадів.

Але все-таки почав згадувати:

— Вона ж майже нічого не бачить. І чемна дуже. Навіть якщо не вірить, не наважується цього показати, щоб не образити. «Не ранити!», — як вона каже. Хлопчаки, звичайно, цього не знали. Ну, а я підказав їм по-дружньому: якщо, мовляв, хочете пасувати на уроках, робіть це законно, за всіма правилами. Підказав їм, що, коли сісти від неї хоча б на відстані трьох кроків, узяти градусник і потихеньку настукувати температуру, вона нічого не помітить. У нас, пам’ятаю, цілими класами настукували. Особливо перед контрольними. На школу, так би мовити, насувалася пошесть! А вона нічого не помічала… І виписувала довідки, звільняла від занять. Смішно згадувати! Помилки молодості… Я хотів на прощання стати тобі в пригоді. Як кажуть, ти мені, я тобі. На жаль, ти не зможеш скористатися.

Він якось урочисто й неквапом зігнув руку в лікті, рукав піджачка зморщився, поліз угору, і я побачив у нього на руці красивий плаский годинник.

— Батько подарував, — між іншим, повідомив він. І одразу заспішив: — Мені пора! Незабаром Ніна Георгіївна повернеться. Дуже хочеться її побачити, але розмова тільки розтривожить її. Краще потім напишу листа.

Він повернувся до свого чемодана. Взявся зачиняти, але чемодан не закривався до кінця: то вилазив краєчок сорочки, то вистромлювалися труси.

Тоді він сів на чемодан й отак, сидячи на ньому, замкнув на ключ.

Але сині труси так і залишилися стирчати… На прощання Шурик ще раз обернувся до мене: