Розділ «A тим часом десь…»

Проте наступного дня пішов…

Двері мені відчнинв хлопець років п’ятнадцяти. Побачивши його, я поправив свою шапку-вушанку, яка одним вухом завжди уперто сповзала мені на обличчя, і, хоч був не на вулиці, застебнув пальто на всі гудзикн. Хлопець був акуратний, святково одягнений. І гарний. У нього був хвилястий світлий чуб, зачесаний набік, блакитні очі і ніжні, рожеві щоки.

Чемно і навіть ласкаво спитав, кого мені треба. Я ніяковів і благоговів перед хлопчаками, що були хоч на два чи на три роки старші за мене, значно більше, ніж перед дорослими людьми. Особливо я торопів перед тими, котрі були не схожі на мене, в яких я відчував перевагу. Я і тут сторопів і мало не забув ім’я та по батькові Ніни Георгіївни.

— Заходь, будь ласка, — сказав хлопець.

Він пропустив мене вперед. Я пройшов у кінець коридора й постукав у останні двері. Хлопець здивовано поглянув на мене: звідки я знаю, куди стукати? Але нічого не спитав. Він гостинно розчивив переді мною двері — і я знову побачив батька… І знову закляк на порозі. Але хлопець не квапив мене. Нарешті вів промовив, не зрозумівши причини мого замішання:

— Не соромся. Заходь, будь ласка. Вона незабаром прийде.

Мені здавалося, він навчився лагідності й чемності у Ніни Георгіївни.

Я зайшов. Книжкова й одежна шафи були розчинені, на підлозі стояв чемодан з відкинутою кришкою. Проходячи мимо, я зазирнув у нього: там, на дні, лежав барвистий светр і кілька книжок.

— Роздягайся, будь ласка. І сідай на канапу, — сказав хлопець. — Щоб не було нудно чекати, почитай книжку.

Не дивлячись, він дістав із шафи й кинув на канапу товстий том.

Це була збірка медичних статей.

— Роздягнися, тут дуже жарко, — турботливо повторив він.

Я подивився на його випрасуваний костюм, на картату сорочку з виложистим коміром без єдиної зморшки, згадав про те, що сьогодні на великій перерві посадив дві великі чорнильні плями на свою зім’яту курточку, і не став роздягатися.

— Не звертай на мене уваги. Я мушу зібратися, — сказав він.

І заходився заповнювати чемодан.

Книжки стояли на полицях щільно, одна до одної, немовби вишикувані. Він витягав деякі з них, і ряди рідшали, в них утворювались просвіти.

Іноді він замислювався:

— Не пам’ятаю, моя чи ні. Здається, це мені подарували. Зробили б напис, усе було б ясно.

Один раз він повернувся до мене й сказав:

— З речами легше: там уже не переплутаєш.