TextBook Вона не могла більше розповідати.
Щоб припинити мовчанку, я тихо спитав:
— Його Шуриком звати?
— А ти звідки знаєш?
— Ви вчора подумали, що я від Шурика… Коли відчинили двері.
— Так… Він поїхав до своїх батьків. Вони зупинились за містом, у родичів. І все не приїжджають… Я знаю адресу. Але їхати не можна: можливо, батьки хочуть, щоб він до них звик. Це нормально. Це можна зрозуміти…
Знову пролунав один дзвінок. І знову вона побігла відчиняти.
А повернулася зовсім знесилена: їй нелегко було чекати. Вона опустилася на канапу. І почала говорити, але вже не розповідати, а немовби розмовляти сама з собою, наче мене й не було в кімнаті:
— Тоді, багато років тому, мені було важко. Але зараз іще важче… Все-таки він був моїм сином. А тепер виявилося, що він не мій. Друга втрата в житті… Тоді я була ще молода, були надії. А тепер нічого вже нема. Вирок остаточний: самотність.
— Хочете, я поїду? Туди, за місто… І привезу його! Хочете?
Вона здригнулася, наче здивувавшись, що я чув її слова.
— Нікого привозити не треба. Хто хоче, сам приїжджає… Ти згоден?
Я був згоден, але не сказав їй цього. А сказав зовсім інше:
— Ви не залишитесь самі, Ніно Георгіївно! Хочете, я до вас приходитиму? Хоч кожного дня… Слово честі! Хочете? Хоч кожного дня!
7
Прагнучи втішити людину, часом обіцяєш їй те, що потім неможливо виконати. Або майже неможливо.
«Як же я їздитиму до неї кожного дня? — міркував я, повернувшись додому. — Зараз іще нічого… А потім, коли повернуться мої батьки?»
Коли мені потрібно було подолати якісь труднощі, я починав переконувати самого себе в тому, що робити це зовсім не обов’язково і навіть зовсім не слід. Так було й тепер.
Я почав розмірковувати: «Адже я не сказав їй твердо й напевне, що приходитиму, а просто запитав: «Хочете, я до вас приходитиму?» І вона мені нічого не відповіла — не сказала «так», не сказала й «ні». А якби вона хотіла, то обов’язково відповіла б: «Приходь! Приходь, будь ласка! Я так тебе чекатиму!» Вона нічого цього не сказала. А я візьму й без усякого запрошення буду ходити? І потім, взагалі… Коли я сказав «хоч кожного дня», це ж було, як каже наша вчителька літератури, «свідоме перебільшення, гіперболічне загострення». Вона це, звичайно, зрозуміла… А я раптом візьмуся ходити, наче ніякої гіперболи зовсім і не було!»
Одне слово, я переконав себе, що ходити кожного дня не треба.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „A тим часом десь…“ на сторінці 11. Приємного читання.