Розділ «A тим часом десь…»

Мами його я ніколи не бачив. Того дня вона уявлялася мені схожою на Ніну Георгіївну.

І мені теж хотілося зробити Ніні Георгіївні щось приємне. Але ж я навіть не спитав, яка у неї біда… Не наважився. Або просто забув: все розпитував про батька. Хоча з ним ніякої біди не сталося…

Я не хотів, щоб батько захищав її, і збрехав, що він повернеться через півтора року. Але сам я міг допомогти їй! Замість батька!..

У мене вже не було її листа, але я знав його напам’ять. І як це буває, в пам’яті самі по собі зринали то одні, то інші рядки. «А якщо не зайдеш, не ображуся. Врешті, це ж не твій обов’язок. І ти маєш право не схотіти, як уже було колись…» Виходить, вона вже колись писала батькові, кликала його, але він не прийшов? Навіщо вона його кликала? Коли це було?.. І хто такий Шурик, від якого вона з нетерпінням чекає вістей?

Я готовий був її захищати! Але ж вона писала, що захищати її нема від кого. Може, їй просто треба, щоб хтось її вислухав, з кимось поділитися?..

Захищати, звичайно, важче, ніж «просто вислухати». Але на захист не треба мати прав: щоб захистити людину, не треба навіть питати її дозволу. А щоб ти міг «просто вислухати», треба, щоб тобі розповіли, довірили, щоб з тобою поділилися.

Чи буде зі мною ділитися Ніна Георгіївна? Я не знав.

6

Проте, підходячи до жовтого двоповерхового будиночка, я чомусь знову забув про її біду. Я думав тільки, як би мені тактовно довідатись, через що вони розлучилися з батьком. Як про це спитати? Може, так: «Через що ви перестали бути разом?» Ця фраза примусила мене здригнутися як від холоду: важко було уявити собі, що батько був разом із кимось, крім мами. Краще спитати просто: «Через що ви розлучилися?» Або: «Через що роз’їхалися?» Усі ці фрази мені якось важко й незвично було вимовляти…

— Ви посварилися з батьком, так? — спитав я.

Вона усміхнулася:

— Не сварилися й не билися… Просто так вийшло. Адже я значно старша за Сергія. Все це можна зрозуміти.

Я з радістю раптом подумав, що мама аж на сім років молодша за батька. Певно, на моєму обличчі мимоволі на мить відбилася ця радість. Ніна Георгіївна з ледь помітним подивом поправила окуляри. І тоді я, щоб загладити свою провину, занадто голосно, з надто підкресленим співчуттям спитав:

— У вас якась біда сталася?

Їй не хотілося відповідати на таке запитання. Вона й не відповіла. А просто підійшла до фотографії, на якій був зображений хлопчик років трьох або чотирьох, у матросці з срібним словом «Витязь» на стрічці, й почала розповідати немовби сама собі:

— Коли це сталося, я взяла хлопчика з дитячого будинку. Йому було два з половиною роки. Він загубився на війні… Тепер йому п’ятнадцять років і сім місяців…

Вона, звичайно, дуже любила цього хлопчика, якщо називала його вік з такою точністю, до місяців. Мама теж саме так говорила про мій вік. А батько немовби намагався вробити мене трохи старшим. «Йому дванадцятий! Йому тринадцятий!» Тоді я сердився на маму за її точність — батькова манера більше влаштовувала мене: я прагнув тоді скоріше подорослішати.

У коридорі пролунав дзвінок. Ніна Георгіївна побігла відчиняти з тією несподіваною для неї швидкістю, яка вже здивувала мене напередодні. Я навіть не встиг сказати їй, що в двері дзвонили лише один раз. Я сказав це, коли вона повернулася.

— Адже до вас три дзвінки…

— Я знаю, лагідно перебила вона мене. — Я тільки бачу погано, а чую поки що добре. — І стала розповідати далі немовби самій собі: — Недавно відшукалися його батьки. Так і мало статися… Це нормально.