Розділ «15»

— Ні, — відповів я. — Хотів було зварити собі кави, але ж це мені не вдалося.

— Може, давай я тобі зварю? — запропонував він.

— А ти хіба вмієш? — поцікавився я.

— Про мене йде слава як про майстра варити каву, — сказав він.

— Та не треба, — сказав я. — Зап’ю ось мінеральною водою, це не має значення.

— Але ж я це роблю з задоволенням, — не відступав батько.

— Не треба, — сказав я, — дякую. Там, у кухні, жахливе безладдя: величезна калюжа кави, відкриті бляшанки, на підлозі валяється яєчна шкаралупа...

— Ну, гаразд, — погодився він, — як знаєш.

У нього був такий вираз обличчя, ніби його образили якоюсь непристойністю. Він налив мені мінеральної води, простягнув свій розкритий портсигар, я взяв сигарету, він дав мені прикурити, ми сиділи й мовчки курили. Мені стало шкода батька. Певно, я зовсім збив його з пантелику своєю тарілкою з квасолею. Він, очевидно, сподівався побачити в моїй квартирі те, що в його уяві зветься богемою: поетичне безладдя і всілякі модерністські викрутаси на стінах і на стелі. А тут — квартира обставлена без будь-якого смаку і стилю випадково підібраними меблями, майже міщанська на вигляд, і я помітив, що вона справила на нього гнітюче враження. Сервант ми придбали по якомусь каталогу, на стінах висіли майже виключно репродукції, і серед них тільки дві — абстракціоністські, і єдине, що було пристойного, це дві акварелі Моніки Сільвс над комодом: «Рейнський ландшафт III» і «Рейнський ландшафт IV» в темно-сірих тонах, з ледве помітними білими мазками. Ті кілька красивих речей, що були у нас, — крісла, вази та чайний столик на коліщатах у кутку, — купила Марі. Мій батько з тих людей, яким потрібна відповідна атмосфера, а атмосфера нашої квартири нервувала його й позбавляла «дару мови».

— Це тобі мати сказала, що я тут? — нарешті запитав я, коли ми вже закурили по другій сигареті, не вимовивши й слова.

— Так, — відповів він. — Чому ти не можеш говорити з нею, не згадуючи про такі речі?

— Якби вона не відповіла своїм комітетським голосом, то все пішло б інакше, — пояснив я.

— А ти щось маєш проти того комітету? — спокійно запитав батько.

— Ні, — відповів я, — це дуже добре, що расові суперечності примиряються, але в мене інше поняття про раси, ніж у того комітету. Візьмімо, наприклад, негрів: вони ж тепер саме останній крик моди, я хотів був запропонувати матері одного свого приятеля негра в нахлібники; а їх же, негрів, є кількасот рас. Ні, той комітет ніколи не стане безробітним. Або, скажімо, цигани: матері слід би запросити їх кілька чоловік до чаю. Прямо з вулиці. Расових проблем, як бачиш, іще досить.

— Я не про це хотів поговорити з тобою, — зауважив батько. Я мовчав. Він поглянув мені в обличчя і додав стиха: — Я хотів поговорити з тобою про гроші. — Я все ще мовчав. — По-моєму, у тебе зараз певні утруднення... Та скажи ж, нарешті, що-небудь!

— «Утруднення» — це надто м’який вислів. Я, очевидно, не зможу виступати цілий рік. Ось поглянь... — Я підняв холошу й показав опухле коліно, потім знов опустив холошу і вказівним пальцем правої руки ткнув себе у груди зліва. — І тут, — додав я.

— Боже мій, — стурбувався батько, — серце?

— Так, — сказав я, — серце.

— Я подзвоню Дромерту й попрошу прийняти тебе. Він найкращий з наших сердечників.

— Помиляєшся, — мовив я, — мені не потрібна консультація Дромерта.