Розділ «15»

— Я тому собаці наб’ю пику, — сказав я. — Коли б ви знали, який то жалюгідний і лицемірний тип, та ще й одурив мене на цілу пляшку шнапсу.

Вона засміялась.

— І чоловік мій, і я — ми були б дуже раді зав’язати з вами добросусідські стосунки, — мовила вона. — Ви довго тут пробудете?

— Та довгенько, — відповів я, — якщо дозволите, я подзвоню вам... У вас теж усе іржавого кольору?

— Ну звичайно! — відповіла вона. — Іржавим кольором позначений увесь шостий поверх.

На третьому поверсі ліфт затримався трохи довше, потім червоне світло спалахнуло на четвірці, на п’ятірці... Я розчинив дверцята і здивовано відступив на крок назад: з ліфта вийшов мій батько... Він потримав дверцята для фрау Гребзель, потім повернувся до мене.

— Боже мій! — вихопилось у мене. — Батьку!..

Досі я ніколи не звав його батьком, а завжди тільки татом.

— Гансе... — пробурмотів він і зробив незграбну спробу обняти мене.

Я пішов поперед нього до квартири, взяв у нього капелюх і пальто, розчинив двері до вітальні й жестом запросив його сісти на диван. Але він не поспішав сідати.

Обидва ми були збентежені. Мабуть, збентеження — єдина форма порозуміння між батьками та дітьми. Певно, моє звертання — «Батьку!» — прозвучало надто патетично й посилило неминуче при такій зустрічі збентеження. Нарешті батько сів у одне з крісел іржавого кольору й, окинувши поглядом мою постать у забризканих кавою пантофлях, мокрих шкарпетках, надто довгому та ще й вогненно-рудому халаті, несхвально похитав головою. Батько мій — чоловік невисокого росту, з тонкими рисами обличчя і так уміло грає роль шляхетної людини, що працівники телебачення прямо б’ються за нього, коли треба організувати якусь публічну дискусію з економічних питань. До того ж, він ніби випромінює доброту та мудрість і вже набув такої слави в ролі телезірки, якої ніколи б не досяг просто «буровугільний Шнір». Він не терпить і натяку на грубість. Поглянеш на нього — і здається, ніби він мусить палити сигари, і не товсті, а тоненькі, елегантні, а те, що він, майже сімдесятилітній капіталіст, палить сигарети, справляє несподіване враження молодої, цілком сучасної людини. Зрозуміло, чому його виставляють на всіх дискусіях, де мова йде про гроші. На вигляд він не лише випромінює доброту, а й справді добра людина. Я простягнув йому пачку з сигаретами, дав припалити, і коли при цьому схилявся до нього, він сказав:

— Про клоунів я, звичайно, знаю мало, та все ж маю про них деяку уяву. А от що вони купаються в каві — для мене новина. — Часом він буває дуже дотепний.

— Я не купався в каві, батьку. Я лиш хотів заварити собі каву, а вийшла така халепа... — Це була остання зручна нагода знову назвати його татом, але цього я вчасно не збагнув. — Може, ти вип’єш чого-небудь?

Він осміхнувся, недовірливо глянув на мене й запитав:

— А що в тебе є — у твоїй господі?

Я вийшов у кухню. В холодильнику був коньяк, там же стояло кілька пляшок мінеральної води, лимонаду та пляшка червоного вина. Я взяв усього по пляшці, приніс у вітальню й розставив рядочком на столі перед батьком. Він вийняв з кишені окуляри й почав розглядати етикетки. А далі, похитавши головою, спершу відсунув пляшку з коньяком. Я знав, що він любить коньяк, і ображено сказав:

— Але ж це, здається, хороша марка...

— Марка то прекрасна, — мовив він, — але і найкращий коньяк можна зіпсувати, переохолодивши його.

— Боже мій, — знітився я, — хіба коньяк не ставлять У холодильник?

Він глянув на мене поверх окулярів так, наче мене тільки-но викрили в усіх содомських гріхах. Крім усього іншого, мій батько по-своєму естет, він міг щоранку по три й чотири рази відсилати грінки назад у кухню, поки Анна підсмажить їх на його смак; ця мовчазна боротьба повторяється кожного дня, бо Анна так чи інакше дивиться на грінки, як на «англосаксонське недоумство».