Розділ «15»

— Так.

— Де ж вона?

— В Римі, — відповів я, розплющив очі й засміявся.

Батько і справді побілів од страху і наче постарів. Коли він теж засміявся, сміх його звучав полегшено і все ж роздратовано.

— Ах ти, шибеник, — сказав він, — то ти навмисне прикидався?

— На жаль, — відповів я, — не зовсім і не досить тонко. Геннегольм сказав би: ще надто натуралістично, — і він мав би рацію. Такі індики завжди мають рацію, у них незвичайна інтуїція — щоправда, більше нічого у них немає, але все ж таки...

— От шибеник, — знову повторив батько, — пошив мене в дурні.

— Ні, — відповів я, — я пошив тебе в дурні не більше, ніж це робить який-небудь справжній сліпець. Повір мені: і справжньому сліпцю не завжди обов’язково йти навпомацки та шукати опори. Деякі сліпці, хоч вони й справді сліпі, грають роль сліпців. Я міг би зараз, на твоїх очах, так прошкандибати звідси до дверей, що ти закричав би від болю і співчуття і миттю викликав би найкращого в світі хірурга, самого Фретцера. Хочеш — покажу? — Я вже став на ноги.

— Облиш, прошу тебе, — страдницьким голосом сказав батько, і я знову сів.

— Будь ласка, сядь і ти, — попросив я, — бо, коли ти отак стоїш весь час, мене це нервує.

Він сів, налив собі мінеральної води і спантеличено глянув на мене.

— Тебе одразу й не розкусиш, — мовив він, — дай же мені ясну відповідь. Я плачу за твоє навчання незалежно від того, куди ти захочеш поїхати — в Лондон, Париж, Брюссель. Для мене в цій справі чим краще, тим краще.

— Ні, — стомлено сказав я, — для мене чим краще, тим гірше. Мені не допоможе ніяке навчання, допоможе тільки вперта праця. Я вчився, коли мені було тринадцять, чотирнадцять років, аж до двадцяти одного. Ви тільки не помічали цього. І якщо Геннегольм гадає, ніби я ще й тепер міг би вчитись, то він дурніший, ніж я про нього думав.

— Він фахівець, — зауважив батько, — кращого за нього я не знаю.

— Навіть найкращий з усіх наших фахівців, — докинув я, — але він фахівець, та й годі, розуміється на театрі, трагедії, комедії дель арте, пантомімі. А втім, поглянь — які невдалі його власні комедіантські спроби, коли він раптом з’являється в фіолетовій сорочці з чорного шовковою краваткою. Який-небудь дилетант — і той посоромився б. Що критики критикують — не так страшно, гірше те, що вони некритичні і зовсім позбавлені чуття гумору щодо себе самих. От у чому лихо. Звичайно, він справжній фахівець, але ж якщо він гадає, що мені після шести років роботи на сцені слід знову почати вчитись, то це вже дурниці.

— Отже, гроші тобі не потрібні? — запитав батько. В голосі його відчувалось полегшення, і це насторожило мене.

— Навпаки, — сказав я, — мені дуже потрібні гроші.

— І що ж ти збираєшся робити? Виступати і далі за таких обставин?

— За яких «таких обставин»? — перепитав я.

— Ну, — почав він збентежено, — ти ж і сам знаєш, що про тебе пишуть.