Розділ «15»

— Але ж ти сказав: серце.

— Може, мені слід було б сказати: душа, нутро, чи що, але мені здалося більш доречним слово «серце».

— Ах, от що, — сухо зауважив він, — ти все про ту історію.

Мабуть, Зоммервільд уже розповів йому ту «історію» під час гри в скат у Великопанському клубі — так, мимохідь, між заячим рагу, пивом і «чирвовим тузом без трьох». Батько підвівся, пройшовся по кімнаті туди й сюди, потім став за кріслом і, спершись руками об спинку, подивився на мене згори вниз.

— Якщо я почну вживати гучні слова, ти, звичайно, скажеш: дурниці, — мовив він, — але ти знаєш, чого тобі бракує? Бракує саме того, що робить чоловіка справжнім чоловіком: уміння примиритись.

— Це я сьогодні вже чув один раз, — відповів я.

— Тоді послухай і вдруге: примирися.

— А, облиш, — стомлено сказав я.

— Ти як гадаєш, що в мене було на серці, коли Лео прийшов і заявив: переходжу в католицтво? Мені це було не менш боляче, ніж смерть Генрієтти, — мене б не так вразило, якби він сказав, що став комуністом. Я ще можу собі дещо уявити, коли молодик почне плекати нездійсненні ілюзії про соціальну справедливість і таке інше, але такого... — Він судорожно вп’явся руками в спинку крісла й рішуче покрутив головою. — Такого — ні, ні! — Йому, видно, і справді було боляче. Він зблід і зразу став старшим як на його літа.

— Сядь, батьку, — сказав я, — випий хоч тепер коньяку.

Він сів, кивнув на пляшку з коньяком, я взяв у серванті чарку, налив йому, він випив без будь-якої примовки чи подяки.

— Ти, звичайно, цього не розумієш, — сказав він потім.

— Ні, — признався я.

— Я боюся за кожного молодика, який починав вірити в такі речі. Тому це мене страшенно вразило, але я примирився і з цим — примирився. Чого ти так дивишся на мене?

— Я мушу вибачитись перед тобою, — сказав я. — Побачивши тебе на телеекрані, я подумав, що з тебе вийшов би прекрасний актор. Навіть до певної міри клоун. — Він підозріливо глянув на мене, майже ображено, тому я поспішив додати: — Ні, справді, тату, ти прекрасно грав свою роль. — Я був радий, що зміг його знову назвати татом.

— Вони просто нав’язали мені ту роль, — сказав він.

— Вона цілком у твоєму амплуа, — мовив я, — і те, що ти граєш, виходить здорово.

— Нічого я не граю, абсолютно нічого, і не маю потреби грати.

— Це погано, — зауважив я, — погано для твоїх противників.

— У мене противників нема, — обурився він.