Розділ «ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937 -1939»

Біля Каадель-Кампо був перший бій, який йому довелося побачити, і він здався йому святковим фейєрверком. Хмари цегли й пороху, що піднімалися вгору щоразу, коли снаряд урядових гармат влучав у будинок, звідки марокканці вели кулеметний вогонь, стрекіт автоматів, кулеметів, вибухи скорострільних гармат— все зливалося в оглушливий гуркіт і вкрай збуджувало Девіда.

— Отак! Отак! — приказував він. — Оце війна! Справжнісінька війна!

Йому подобалось і пронизливе виття ворожих снарядів, і гуркіт республіканської батареї, яка через наші голови обстрілювала позиції заколотників.

— Ого! — вигукнув Девід, коли сімдесятип'ятиміліметровий снаряд розірвався на вулиці, неподалік від нас.

— Слухай, — сказав я. — Це небезпечно. Може і вбити.

— Дурниці,— відмахнувся Девід. — Ви тільки послухайте, який невимовний, який непередаваний гуркіт.

А потім я повернувся в готель дописувати статтю, а Девіда ми послали в одне місце неподалік Пласа-Майор по бензин.

Я вже кінчав статтю, коли забіг Девід.

— А йдіть-но погляньте на машину, — сказав він. — Уся в крові. Ото жах! — Він тремтів, обличчя його потемніло і губи сіпалися.

— Що сталося?

— Снаряд поцілив у жінок, що стояли в черзі за продуктами. Сімох убило. Трьох я відвіз у лікарню.

— Молодець.

— Ви не можете уявити, — сказав він. — Який це жах! Я і не знав, що таке може бути.

— Слухай, Девіде, — звернувся я до нього. — Ти хоробрий хлопець. Запам'ятай це. Але цілий день ти був хоробрим, тільки чуючи цей гуркіт. А от ти побачив, що цей гуркіт може наробити. Тепер ти повинен бути хоробрим, чуючи цей гуркіт і знаючи, що він може наробити.

— Авжеж, товаришу, — сказав він. — Але який жах навіть побачити таке!

Девід і справді був хоробрий. Не думаю, щоб після цього випадку його так само захоплював бій, як і того першого дня; але він ніколи не уникав жодного бою. Хоч водити машину так і не навчився. Але він був добрим хлопцем, хоч і користі від нього було мало, і я охоче слухав його жахливі лайки. То було єдине, в чому Девід робив помітні успіхи. Незабаром його забрали в село, де знімався якийсь фільм, і ми якийсь час мали такого нікчемного шофера, що про нього не хочеться й згадувати, а потім нам прислали Іполіто. Розповідь про Іполіто — основне в цьому оповіданні.

Іполіто був не набагато вищий за Томаса, але наче витесаний з граніту. Він ходив перевальцем, міцно ступаючи на всю підошву; у нього був автоматичний пістолет, такий великий, що звисав мало не до колін. «Баїїні» він завжди казав з таким наголосом на останньому складі, ніби скликав мисливських собак. Таких вишколених собак, які знають своє діло. Він добре знався на моторах, чудово водив машину, і коли йому казали прийти о шостій ранку, він з'являвся на десять хвилин раніше.

Він брав участь у боях за фортецю Монтана в перші дні війни і ніколи не належав до якоїсь політичної партії. Останні двадцять років він був членом соціалістичного профспілкового об'єднання. Коли я його спитав, у що він вірить, він відповів — у Республіку.

Він був нашим шофером на фронті і в Мадріді під час обстрілу міста дев'ятнадцять днів, жахливого обстрілу, що про нього просто неможливо писати. Весь час він був твердий, як граніт, з якого, здавалося, був витесаний, здоровий, як бик, і точний, як залізничний годинник. Дивлячись на нього, можна було зрозуміти, чому Франко так і не взяв Мадріда, коли він міг це зробити.

Іполіто й інші такі, як він, билися б за кожнісіньку вулицю, за кожнісінький будинок, поки хоча б один із них залишився живий; а решта бійців спалили б місто дощенту. Це непохитні люди, і вони вміють воювати. Як і ті іспанці, що колись підкорили Західний світ. Вони, на противагу анархістам, не полюбляють романтики, не бояться смерті. Тільки ніколи не хизуються цим. А в анархістів, як і в італійців, тільки про це й мови.