Розділ «ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937 -1939»

— З обличчям. було кепсько, — сказав він. — Обпалило гранатою, шкіра кілька разів сходила, але вже ніби починає гоїтись.

— З вашим обличчям все гаразд, — мовив я. — Видно, що непогано гоїться.

А сам не дивився на його обличчя.

— Що там чути в Америці? — запитав він. — Що вони думають про таких, як ми?

— Ставлення змінилося, — сказав я. — Починають розуміти, що республіканський уряд переможе.

— Ви теж так гадаєте?

— Звичайно, — сказав я.

— Я страшенно радий цьому, — сказав він. — Знаєте, я не зважав би на все це, якби тільки бачив, що діється. Біль — це дрібниця, самі знаєте. Та мене страшенно цікавить все, що робиться, я б узагалі не помічав болю, якби міг стежити за подіями й розбиратися в них. Може б, я ще приніс якусь користь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. І добре воював. Мене вже раз поранило, та через два тижні я повернувся в батальйон. Не міг я лишатися осторонь. А потім сталося оце.

Він вклав свою руку в мою. Вона не була схожа на руку робітника. Без мозолів і нігті на довгих чутливих пальцях гладенькі й заокруглені.

— Як воно сталося? — спитав я.

— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.

Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.

— Звідкіля ви? — спитав я.

— З Пітсбурга. Закінчив там університет.

— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?

— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.

— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.

— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.

— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.

— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.