Розділ «ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937 -1939»

— І скоро вони будуть тут?

— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.

— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?

М'який виразний голос линув від того обличчя, схожого на горбик, який зорали під дощем, а потім спекли на сбнці.

— Та про що мова! — сказав я. — Будь ласка. Послухай, друже, ти скоро видужаєш. І ще послужиш гіршій справі. Навіть виступатимеш по радіо.

— Можливо, — відповів він. — А ви ще приїдете?

— Звичайно, — сказав я. — Неодмінно приїду.

— До побачення, Ернесте, — сказав він.

— До побачення, — сказав я йому.

Внизу мені сказали, що він втратив обидва ока, йому знівечено обличчя, та й у нього тяжко поранені ноги й ступні.

— Ще в нього немає й кількох пальців на ногах, — сказав лікар. — Але він цього не знає.

— Може, ніколи й не дізнається.

— Чого ж, звичайно, дізнається, — сказав лікар. — Він видужає.

І це ще не тебе поранило, зате твого співвітчизника. Твого співвітчизника з Пенсільванії, де ми колись воювали під Геттіс-бергом.

Потім я побачив, що назустріч мені, ходою бойового півня, властивою британському кадровому військовому, яку не змінили ні десять років міліційної служби, ні шина, що підтримувала його руку — іде Джон Кеннінгхем, командир батальйону Ревена. У нього три свіжі кульові рани на лівій руці (я бачив їх, одна гноїлася), а ще одна куля пробила груди і застряла під лопаткою. Він розповів мені, вже військовою лексикою, як вони зупинили відступаючі частини на правому фланзі його батальйону, про бій в окопі, де з одного боку були фашисти, а з другого — республіканці, про те, як вони захопили той окоп, шестеро бійців з одним ручним кулеметом «льюїс» відрізали від їхніх позицій щось із вісімдесят фашистів, розповів, як стійко трималися шестеро його бійців аж до підходу республіканських військ, а тоді перейшли в наступ і вирівняли лінію фронту. Він розповів усе це чітко, переконливо і з відчутною шотландською вимовою. У нього були глибоко посаджені очі, пронизливий орлиний погляд. І вже з його розповіді можна було уявити, який він у бою.

У минулу війну за такий подвиг він отримав би орден — Хрест Вікторії. А в цю війну нагород немає. Рани — єдині відзнаки, за них навіть нашивок не дають.

— І Ревен був там, — сказав він. — А я не знав, що він поранений. Він молодець. Його поранило після мене. Фашисти, що їх ми відрізали, були добре вишколені. І не випустили даремно жодного патрона. Вони принишкли в темряві, поки не розпізнали нас, а тоді відкрили вогонь, залпами. Ось чому в мене чотири кулі в одне й те саме місце.

Ми поговорили ще, і він розповів мені чимало цікавого. Все воно було важливе, але ніщо не могло зрівнятися з тим, що розповів Джек Ревен, службовець доброчинного закладу в Пітс-бурзі, без ніякої військової підготовки. І розповідь його виявилася правдою. Це якась нова, дивна війна, де ти взнаєш таке, У що ледь спроможний повірити.

МАДРІДСЬКІ ШОФЕРИ

НАНА, 22 травня 1937