Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Що будемо робити тепер?

— Повертатися до Мадріда.

— Треба б побачити генерала.

— Еге ж, — сказав я. — Неодмінно.

Генерал був у стані холодної люті. Вчора він дістав наказ провести раптову атаку силами однієї лише бригади, розпочавши її вдосвіта. На таку операцію потрібна була щонайменше дивізія. Він послав у бій три батальйони, а один залишив у резерві. Тим часом командир французького танкового загону, добряче хильнувши перед атакою для хоробрості, так упився, що втратив здатність командувати. Його мали розстріляти, коли він протверезіє.

Танки вчасно не вийшли і зрештою не спромоглися просунутись уперед; не досягли визначених їм рубежів і два батальйони. Третій виконав своє завдання, але так уклинився у ворожі позиції, що утриматись там не було ніякої надії. Чи не єдиним корисним здобутком тієї атаки були кілька захоплених полонених, але їх передали танкістам, щоб припровадити в тил, а танкісти перестріляли їх. Генерал і так не мав чим похвалитися, а вони ще й полонених постріляли.

— Що можна написати про сьогоднішню операцію? — спитав я.

— Не більше від того, що буде в офіційному повідомленні. У вас там ще є віскі в тій довгій флязі?

— Є.

Він ковтнув із фляги й акуратно облизав губи. Колись він був капітаном угорських гусарів, а згодом, коли вже командував іррегулярним кавалерійським загоном Червоної Армії, захопив у Сибіру поїзд із золотом і утримував його цілу зиму за морозів, що сягали сорока градусів. Ми були добрими приятелями, і він любив віскі, а тепер його вже немає серед живих.

— Негайно вибирайтеся звідси, — сказав він. — їхати є чим?

— Так.

— Щось зняли?

— Трохи зняли. Танки.

— Танки, — гірко мовив він. — Свині. Боягузи… І стережіться, щоб вас не вбило, — додав він. — Ви ж письменник.

— Я не можу зараз писати.

— Напишете потім. З часом ви зможете про все це написати. Тільки глядіть не загиньте. Головне — не загинути. А тепер їдьте.

Сам він не скористався з власної поради, бо через два місяці його вбило. А найдивовижніше щодо того дня — це як чудово вийшли кадри з танками. На екрані вони йшли з-за узгір'я невідпорною лавою, погойдуючись на гребенях, мов великі кораблі, і з брязкотом сунули вперед, до тієї примарної перемоги, що була тільки на кіноплівці.

Якщо хто й був того дня найближчий до перемоги, то це отой француз, що вийшов із бою, високо тримаючи голову. Та його перемога тривала не довго — тільки до півдороги з того узгір'я. Ми побачили його простертого там, на схилі, як був, із скаткою через плече, коли йшли виїмкою до штабної машини, що мала відвезти нас у Мадрід.

НІХТО НЕ ВМИРАЄ!