Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.

Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.

Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.

Того дня танки знову не виправдали сподівань, і, повертаючись із бою сюди, під захисток узгір'я, уже з відкритими люками, танкісти у своїх шкіряних шоломах незворушно дивилися просто себе, як ото дивляться футболісти, що їх усунуто з гри за боягузтво.

Двоє у шкірянках стояли обіч нас на узвишші, пропускаючи танк.

— Ну як, знайшли ви того товариша, котрого шукали? — спитав я вищого на зріст по-французькому.

— Так, товаришу. Дякую, — відказав він і зміряв мене пильним поглядом.

— Що він каже? — запитав естремадурець.

— Що вони знайшли товариша, котрого шукали, — відповів я йому.

Естремадурець змовчав.

Ми цілий ранок були там, звідки прийшов той немолодий француз. Були там — серед куряви, диму, гуркоту, крику поранених, смерті, страху смерті, відваги, боягузтва, безумства і згасання невдалої атаки. Там, на тому переораному полі, що його ніхто не міг перейти живий. Там ти падав і лежав ниць, нагрібаючи руками горбочок землі, щоб сховати за ним голову; зариваючись підборіддям у грунт; чекаючи наказу йти на той схил, що на нього ніхто не міг зійти живйй.

Ми були разом з тими, що лежали там, чекаючи танків, які так і не прийшли; чекаючи серед навального виття і оглушливих вибухів снарядів; серед виверження металу та землі, що злітала вгору брудними фонтанами; під суцільною запоною тріскотливого й свистючого настильного вогню. Ми знали, що відчували ті люди, отак чекаючи. Вони сягнули вперед так далеко, як тільки могли. І коли надійшов наказ іти далі, ніхто не міг зрушити з місця живий.

Ми були там цілий ранок — там, звідки прийшов той немолодий француз. І я розумів, як могла людина отак зненацька, збагнувши усю безглуздість загибелі в невдалій атаці чи раптом ясно побачивши все, що діється навколо, — так, як ото ясно й тверезо бачиш усе перед смертю, — побачивши його безнадійність, його нісенітність, побачивши, як усе воно є насправді,— як вона могла просто повернути назад і піти геть звідти, що й зробив той француз. Він міг залишити поле бою не з боягузтва, а просто побачивши все надто ясно й збагнувши, що він повинен піти звідти, що іншої ради немає.

Той француз вийшов із бою з великою гідністю, і я міг зрозуміти його як людину. А як солдата його скарали оті двоє, що патрулювали у фронтовій смузі, і смерть, від якої він пішов, спостигла його тоді, коли він був уже за гребенем, куди не сягали кулі й снаряди, і простував униз до річки.

— І оце… — мовив до мене естремадурець, киваючи на фронтовий патруль.

— …Війна, — сказав я. — А на війні не можна без дисципліни.

— І задля такої дисципліни ми повинні гинути?

— Якщо не буде дисципліни, всі однаково загинуть.

— Дисципліна буває різна, — сказав естремадурець. — Ось ви послухайте. У лютому ми стояли тут, де оце й тепер стоїмо, і фашисти пішли в наступ. Вони вибили нас з тих пагорбів, що їх ви, інтербригадівці, намагалися сьогодні взяти, але не змогли. Ми відступили сюди, за це узгір'я. А тоді прийшли інтербригадівці і зайняли позиції попереду нас,

*— Я знаю, — мовив я.