Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Онде воно, — мовив ще один солдат. Він показав рукою, і я побачив те місце. Його було надто добре видно.

— Потім один із них узяв Пако за руку й повів на те місце, а там і далі тримав його за руку, поки другий говорив до нас по-іспанському. Він робив багато помилок у мові, і ми спершу мало не засміялися, і Пако теж почав усміхатись. Я зрозумів не все, що він казав, але йшлося про те, що Пако належить покарати для прикладу, аби не було більше самопоранень, і що всіх інших, хто таке вчинить, буде покарано так само. А потім, поки перший ще тримав Пако за руку, а Пако стояв дуже засоромлений, що про нього так говорять, бо йому самому вже було соромно й прикро за свій вчинок, той другий витяг пістолета і, не промовивши до Пако ані слова, вистрілив йому в потилицю. Ані слова більше не промовив.

Солдати закивали головами.

— Так воно й було, — підтвердив один. — Ви можете побачити те місце. Він упав обличчям на землю. Те місце добре видно.

Я дуже добре бачив те місце звідти, де сидів.

— І не попередили його, не дали якось приготуватися, — мовив старший. — То було надто жорстоко.

— Ось через це я й ненавиджу всіх іноземців, — сказав естремадурець. — Нам годі сподіватися від них добра. Мені жаль, що ви іноземець. Але винятків для мене немає. Ви їли з нами хліб і пили вино. А тепер ідіть собі.

— Не треба так, — мовив до естремадурця той, що був за старшого. — Ми повинні бути чемні.

— Мабуть, нам таки краще піти, — сказав я.

— Ви не розсердилися? — запитав старший. — А то можете бути в цьому захистку скільки забажаєте. Може, вам хочеться пити? Налити ще вина?

— Дуже вам дякую, — відказав я. — Краще ми вже підемо.

— Ви мене зрозуміли? — спитав естремадурець.

— Я вас зрозумів, — сказав я.

— От і добре, — мовив він і подав мені руку. — Я навіть можу руку вам потиснути. І зичу вам як людині всього найкращого.

— І вам того самого— сказав я. — І як людині, і як іспанцеві.

Я збудив свого оператора, і ми рушили вниз, до штабу бригади. Тепер уже всі танки поверталися з передової, і за їхнім гуркотом ледве було чути власний голос.

— Ви що, увесь цей час говорили?

— Слухав.

— Почули щось цікаве?

— Ще й скільки.