Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

—: Але ви не знаєте іншого, — сердито провадив він далі.— Був тут один юнак з моєї провінції, то під час обстрілу він так злякався, що взяв та й прострелив собі руку, аби не залишатися на передовій.

Інші солдати притихли й слухали його. Дехто кивав головою.

— Звичайно таким людям перев'язують рани й одразу ж посилають їх назад на передову, — провадив естремадурець. — І це справедливо.

— Еге ж, — мовив я. — Так має бути.

— Так має бути, — проказав за мною естремадурець. — Але цей хлопець стрельнув так невдало, що геть розтрощив собі кістку, а там пішло зараження крові, і йому відрізали руку.

Кілька солдатів кивнули головою.

— Давай, розповідай усе, — мовив один.

— Та, мабуть, краще про це не говорити, — сказав неголений солдат з обстриженою головою, що назвав себе старшим.

— Ні, я повинен розповісти, — заперечив естремадурець.

Старший знизав плечима.

— Мені воно самому не до вподоби, — сказав він. — Та нехай уже, розповідай. Хоч як на мене, то краще б про це не говорити.

— Той хлопець від самого лютого пробув у госпіталі в долині,—провадив далі естремадурець. — Дехто з нас ходив туди йбїо навідати. Усі казали, що він добрий хлопець і береться робити все, що можна робити з однією рукою. Ніхто його йе заарештовував, ніхто нічим не погрожував.

Солдат, що був за старшого, мовчки подав мені ще кухоль вина. Усі слухали дуже уважно, як ото слухають неписьменні люди, коли їм читаєш уголос.

— Учора в кінці дня ми ще не знали, що готується атака. І от учора перед самим заходом сонця, коли ми думали, що сьогодні буде звичайний собі день, його привели сюди з долини оцією розпадиною. Ми саме готували вечерю, коли його привели, їх було всього четверо. Він сам, той Пако, потім оті двоє у шкірянках та кепках, яких ви щойно бачили, і ще один офіцер з бригади. Ми дивились, як вони четверо піднімаються разом із розпадини, і Пако йшов собі вільно, не зв'язаний і нічого такого.

Ми всі обступили його: «Здоров, Пако. Ну як ти, Пако? Як живеш, друже Пако?» А він каже: «Та все гаразд. Усе добре, от тільки це… — і киває на свою куксу. А потім ще додав: — Я повівся як боягуз і дурень. І дуже шкодую, що таке вчинив. Але я постараюся бути корисним і з однією рукою. Робитиму все, що зможу, задля нашої справи».

— Атож, — докинув котрийсь солдат. Так він і сказав. Я сам чув.

— Отак ми говорили з ним, а він з нами, — розповідав далі естремадурець. — Та коли на позиціях з'являються люди в шкірянках і з пістолетами, це погана ознака, так само як і пояйй людей з планшетами й біноклями. І все ж таки ми ще думали, що вони привели його просто так, побачитися з нами, і ті, хто не міг піти до нього в госпіталь, були особливо з цього раді. Як я вже казав, надходив час вечеряти, і вечір був ясний і теплий.

— Цей вітер зірвався уже вночі,— пояснив один із солдатів.

— А тоді,— похмуро сказав естремадурець, — один із тих сйи-тав офіцера по-іспанському: «Де те місце?» А офіцер уже до нас: «Де цей Пако себе поранив?»

— Я відповів йому, — озвався старший. — І показав те місце. Воно отам, трохи нижче від вас.