Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— У тому, що він казав, є здоровий глузд, — провадив далі Ел. — Я вже не раз про це думав, але мій обов'язок — робити те, що мені наказано.

— Не бери цього до серця, ходім краще поспиш.

— Ні, я хочу ще пограти, якщо ти позичиш мені тисячу песет, — сказав Ел. — Мені належить куди більше, і я залишу тобі доручення на мою платню.

— Не треба мені ніякого доручення. Віддаси сам, як отримаєш.

— Навряд чи я сам її отримаю, — мовив Ел. — Що, знову розпускаю нюні, еге ж? Та й гра — це богемний звичай, знаю. Але тільки в такій-от грі я можу хоч якийсь час не думати про завтра.

— А як тобі Маноліта? Ти їй сподобався.

— У неї очі, як у змії.

— Вона непогана дівчина. І приязна, і нічого такого за нею нема.

— Не хочу я ніякої дівчини. Я хочу піти туди й знову грати в кості.

У кінці столу Маноліта голосно сміялася з англійця, який сказав щось по-іспанському. Майже всі, хто був з нами за тим столом, уже пішли.

— Допиваймо вино і ходім, — сказав Ел. — А ти сам не хочеш пограти?

— Спочатку подивлюсь, як гратимеш ти, — відказав я і гукнув офіціантові, щоб приніс нам рахунок.

— Куди ви? — спитала через стіл Маноліта.

— До мене в номер.

— Ми прийдемо пізніш, — сказала вона. — Цей англієць такий кумедний.

— Вона вправляється на мені в дотепності,— озвався англієць. — Висміює мої помилки в іспанській мові. Слухайте, хіба «leche» не означає молоко?

— Це тільки одне із значень.

— І щось непристойне також означає?

— Боюся, що так, — сказав я.

— Ну, це справді жахлива мова, — сказав він. — Маноліто, годі забивати мені баки. Годі, чуєте?