Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Подивися ще раз у дзеркало.

— Воно запітніло від пари, — сказав він. — Та й біс із ним, я почуваю себе чистим.

— А тепер — вечеряти, — мовив я. — Ходімо, Маноліто. Ви знайомі?

Я побачив, як Маноліта зміряла Ела поглядом.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Як на мене, це добра ідея, — озвався англієць. — Повечеряти таки треба. Але де?

— Вони що, в кості грають? — спитав Ел.

— А ти хіба не бачив, коли ми прийшли?

— Ні,— відказав він. — Я бачив тільки шинку.

— Грають у кості.

— Ви собі йдіть вечеряйте, — сказав Ел. — Я залишаюся.

Коли ми виходили, на підлозі їх було шестеро, а Ел Вегнер

саме намірявся відрізати собі шинки.

— Ви з яких військ, товаришу? — почув я запитання одного з льотчиків, звернене до Ела.

— Танкіст.

— Кажуть, з танків тепер ніякої користі,— мовив льотчик.

— Багато чого кажуть, — відповів Ел. — Що там у вас? Кості?

— Хочете глянути?

— Ні,— сказав Ел. — Хочу кинути.

Ми — Маноліта, я і довготелесий англієць — спустились у вестибюль і дізналися, що всі наші вже пішли до ресторану «Гран-Віа». Угорець залишився слухати нові платівки. Я дуже хотів їсти, а годували у «Гран-Віа» препогано. Ті двоє, що робили зі мною фільм, уже повечеряли й пішли лагодити несправну камеру.