Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

Саме так я й зробив, і похмурий офіціант одразу ж приніс таріль нарізаного холодного м'яса, потім пів-омара під майонезом і салат із сочевиці з латуком. Метрдотель виділив усе це із свого особистого запасу, який він чи то збирався віднести додому, чи то продати запізнілим клієнтам.

— Багато здерли? — спитав Ел.

— Ні,— збрехав я.

— Б'юсь об заклад, що так, — сказав він. — Гаразд, розрахуємось, коли я отримаю платню.

— Скільки ти тепер маєш?

— Та навіть не знаю. Раніше платили по десять песет за день, а тепер дали надбавку як офіцерові. Але нічого ще не платили, а я не питав скільки.

— Товаришу, — покликав я офіціанта. Він підійшов, усе ще невдоволений тим, що метрдотель обслужив Ела без нього. — Зробіть ласку, принесіть нам ще пляшку вина.

— Якого?

— Будь-якого, аби тільки не було надто старе і не втратило кольору.

— Тут воно все однакове.

Я сказав по-іспанському щось на зразок «чорта воно однакове», і офіціант приніс пляшку шато-мутону «Ротшільд» 1906 року, що було настільки ж добре, наскільки поганючий був кларет, що його ми пили перед тим.

— Слухай, оце вино, — мовив Ел. — Що ти там йому сказав, що він таке приніс?

— Нічого. Просто він витяг навмання добру пляшку.

— А взагалі те королівське пійло здебільшого погань.

— Надте старе. Та й клімат для вина тут ні к бісу.

— А онде й наш обізнаний товариш. — Ел кивнув на один з ближчих до нас столів.

Коротун в окулярах з грубими скельцями, який розповідав нам про Ларго Кабальєро, тепер розмовляв з людьми, що їх я знав як справді важних осіб.

— Здається, він неабияка персона, — сказав я.

— Як вони нагорі, то вже й ляпають язиком, що їм заманеться. Але краще б він почекав з цим до післязавтра. Бо тепер для мене весь завтрашній день, вважай, зіпсований.

Я налив йому вина.