Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Ні. Краще я побуду з тобою, а посплю вже там, коли повернуся. Не хочу двічі прокидатися.

— Тебе що — страхіття мучать?

— Та ні,— відказав він. — Зі мною все гаразд. Слухай, Генку, я не хочу верзти казна-чого, але здається мені, що завтра мене уб'ють.

Я тричі торкнувся пальцями стільниці.

— Кожному так здається. Мені самому скільки разів здавалося.

— Ні,— заперечив він. — Зі мною такого не бувало. Але те, що ми маємо робити завтра, — чистісіньке безглуздя. Я навіть не знаю, чи зможу підняти людей. Якщо вони не схочуть іти, їх нічим не зрушиш. Можна потім розстріляти їх. Але напочатку як не схочуть, то нізащо не підуть. Навіть якщо стрілятимеш їх — однаково не підуть.

— Може, так буде й краще.

— Ні. На завтра нам дали добру піхоту. Ці попруть хоч би там що. Не так, як оті бісові страхополохи першого дня.

— То, може, все ще буде гаразд.

— Ні,— сказав він. — Гаразд не буде. Але я зроблю все, що зможу. Я таки зрушу їх з місця і виведу туди, звідки назад повернути важко, хіба що поодинці. Можливо, на це їх ще вистачить. Я там маю трьох хлопців, на яких цілком можу звіритись. Якщо тільки котрогось із них не виб'є з гри на самому початку.

— Що ж то за хлопці?

— Один — здоровило грек із Чікаго, той куди хочеш попре. Такий уже вродився. А другий — француз, марселець, у нього ліве плече в гіпсі і дві рани ще не загоїлись, але він відпросився на цей наступ із госпіталю, що в «Палас-Отелі», і його доводиться прив'язувати ременями до сидіння, то я навіть не уявляю собі, як він усе це витримує. Тобто як веде машину, розумієш? Просто серце кров'ю обливається. Раніше він працював на таксі.— Ел замовк. — Щось я розбазікався. Ти зупиняй мене.

— А третій хто? — спитав я.

— Третій? Хіба я казав про трьох?

— Авжеж.

— А, так, — мовив він. — То це ж я сам.

— Ну, а решта як?

— Решта — просто водії-механіки, але ніякі ще не солдати. Вони не можуть збагнути, що тут діється. А до того ж усі бояться смерті. Скільки я вже намагався допомогти їм перебороти цей страх, — провадив він. — Але перед кожною атакою він знов і знов на них насуває. Коли бачиш їх у шоломах біля машини, вони танкісти як танкісти. Сідають у машини — теж танкісти. Та досить їм зачинити за собою люки — і кінець. Немає ніяких танкістів. А підготувати нових і досі не було часу.

— То ти думаєш іти митися?

— Посидьмо ще трохи, — відказав він. — Тут приємно сидіти.