— Подобається мені тут, — сказав Ел. — І вже не так гамірно. А пригадуєш, як ми зустрілися в Нью-Орлеані, коли я ще плавав на судні, і пішли випити до бару в «Монте-Леоне», а там був той хлопчисько, схожий на святого Себастьяна, і викликав пожильців чудним таким голосом, наче співав? Я ще дав йому двадцять п'ять центів, щоб він покликав містера Бевзі Боудура.
— Отак і ти сьогодні проспівав «Каса-дель-Кампо».
— Еге ж, — мовив він. — Мене завжди сміх бере, як про це згадаю. — Тоді провадив далі: — Розумієш, тепер танків уже не бояться. Ніхто. І ми не боїмося. Та все-таки своє діло вони роблять. Справжнє діло. От тільки надто вже легко їх підбити, хай їм чорт. Може, краще було б мені пристати до чогось іншого. Ні, брешу. Бо вони таки роблять своє діло. Але за теперішніх умов до цього треба мати покликання. Добрий танкіст повинен бути нині політично розвиненим.
— Ти добрий танкіст.
— Завтра я волів би бути кимось іншим, — сказав він. — Це я вже розпускаю нюні, але кожен має право трохи поплакатись, якщо це нікому не вадить. А знаєш, я таки люблю танки, тільки ми ще не вміємо їх належно використовувати, бо піхота цього не навчена. їм дай друзяку танка попереду, щоб прикривав собою їхній наступ. А з цього нема ніякого пуття. Зрештою вони так звикають до танків, що не хочуть без них і кроку ступити. Часом навіть розосередитись не хочуть.
— Я знаю.
— Розумієш, якби ми мали тямущих танкістів, вони б вихоплювались наперед і вели кулеметний вогонь, а потім залишалися б позаду піхоти й лупили вже з гармат, прикриваючи вогнем її атаку. Тим часом інші танки могли б давити ворожі кулеметні точки, як це робить кавалерія. Могли б осідлати траншею і вдарити по ній поздовжнім вогнем. Могли б там, де треба, підкидати вперед піхоту й потім прикривати її наступ.
— А замість цього?
— Замість цього — отаке, як буде завтра. У нас так сміховинно мало артилерії, що танки використовують як рухомі броньовані гармати. А тільки-но ти спинився й став легкою артилерією, ти втрачаєш маневреність, що є запорукою твоєї безпеки, і вони беруть тебе на приціл своїх протитанкових. Ну, а як не це, то ми просто щось на зразок залізних дитячих колясок, що котяться попереду піхоти. От тільки не знаєш останнім часом, чи самі вони поїдуть, чи ті хлопці, що сидять усередині, їх повезуть. А як заліз туди, то ніколи не можеш бути певен, що за тобою хтось іде.
— Скільки вас тепер на бригаду?
— По шість на батальйон. Тридцять на бригаду. У принципі має бути так.
— Може б, ти вже пішов та помився, а тоді подамося вечеряти?
— Гаразд. Тільки не починай опікуватися мною і не уявляй собі, ніби я тривожуся, чи там що, бо нічого такого нема. Просто я втомився і хотів побалакати. І підбадьорювати мене не треба, ми маємо політкомісара, і я знаю, за що воюю, і ні про що не тривожусь. Але таки хотілося б, щоб з нас була більша користь і щоб нами орудували розумніше.
— З чого ти взяв, що я збираюся тебе підбадьорювати?
— Почало скидатися на те.
— Я тільки хотів дізнатися, чи не потрібна тобі дівчина, і припинити твої нюні, нібито тебе мають убити.
— Так от, ніякої дівчини мені сьогодні не треба, а щодо нюнів, то я розпускатиму їх скільки захочу, якщо це не вадитиме іншим. Тобі воно вадить?
— Ходімо помиєшся, — сказав я. — І розпускай свої бісові нюні скільки тобі завгодно.
— Як ти гадаєш, хто отой недоросток, що говорив так, наче він страшенно обізнаний?
— Не знаю, — відповів я. — Але спробую довідатись.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в 4-х томах. Том 2» автора Ернест Хемінгуей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ“ на сторінці 25. Приємного читання.