Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Ти не сказав, скільки заробити. Задешево ризикувати теж не хочеться.

Тепер скільки не ризикуй, а багато не заробиш, Еле, — каже він. — От візьми хоча б мене. Я возив охочих ловити рибу за сезон заробляв по тридцять п'ять доларів на день. І раптом через якийсь нікчемний вантаж спиртного, що коштує менше, ніж мій човен, мене частують свинцем, і я позбуваюсь і руки, і човна. Але можеш бути певен: мої дітки не ходитимуть голодні, я не копатиму для уряду канав за мідяки, яких не вистачає навіть на хліб. Та й так чи так, копати землю я вже не можу. Я не знаю, хто вигадує закони, але знаю, що немає такого закону, щоб людина голодувала.

— Я страйкував проти такої платні,— кажу я.

— І повернувся до роботи, — каже він. — Вам закидали, що ви, мовляв, страйкуєте проти добродійності. А ти ж усе своє життя працював, правда? І зроду ні в кого подачок не просив.

— Тепер нема роботи, — кажу я. — Ніде тепер нема роботи, з якої можна б прожити.

— А чому?

— Не знаю.

— І я не знаю, — каже він. — Але поки хоч у когось є що їсти, в моєї родини теж буде. Тут діло таке: вони хочуть вас, конків, заморити голодом і вимести звідси, щоб потім спалити ваші халупи, а натомість спорудити готелі й оголосити Кі-Уест курортом. Так я чув. І чув, що вони скуповують земельні ділянки, щоб потім, коли голод пожене тутешніх бідняків голодувати десь-інде, з'явитися сюди і влаштувати в цьому закутні рай для туристів.

— Ти говориш, мов якийсь радикал, — кажу я.

— Ніякий я не радикал, — каже він. — Просто мене злість бере. Мене давно вже злість бере.

— Звісно, без руки добрішим не станеш.

— Ет, дідько з нею, з рукою. Втративши руку, ти втратив тільки руку. Бувають і гірші втрати. В чоловіка є пара рук і пара ще чогось. І чоловік лишається чоловіком навіть з однією рукою й одним тим самим. Ет, до біса, — каже він, — я не хочу про це балакати. — А тоді, по хвилі, знов: — Отих самих у мене ще, слава богу, двоє.— Потім заводить мотор і каже — Ну, поїхали, подивимося, що то за одні.

Ми поїхали далі бульваром, зустрічних машин майже не було, з моря дув вітер, і там, де хвилі прибою перехлюпувалися через бетоновану огорожу набережної, пахло водоростями. Гаррі вів машину лівою рукою. Він мені завжди подобався, і колись ми з ним часто виходили в море. Але його не впізнати, відколи він втратив руку, та ще й позбувся човна: митники відібрали човен, бо той вашінгтонський цабе, який тут у нас гостював, написав заяву, що бачив, як з нього вивантажували спиртне. Коли Гаррі мав човен, йому сам чорт був не страшний, але без човна він став якийсь сам не свій. Певно, він зрадів, що має привід викрасти свій катер. Він знав, звісно, що його знову відберуть, але сподівався перед тим трохи підробити. Мені |роші теж вкрай потрібні, але я не хотів через них устрявати і халепу. Тож я йому сказав:

— Я б тільки не хотів встрявати в халепу, Гаррі.

— А хіба буває халепа, гірша за ту, в яку ти вже встряв? — питає він. — Хіба конати з голоду не найгірша халепа?

— Та не конаю я з голоду, — кажу. — Чого це ти в дідька зарядив — «конаєш, конаєш». — Ти, може, й ні, але дітки твої помирають з голоду.

— Ну, годі,— кажу. — Працювати з тобою я згоден, але давай без оцих балачок.

— Гаразд, — каже він. — Але ти все ж таки зваж, чи тобі воно підходить. Бо в місті охочі завжди знайдуться.

— Воно мені підходить, — відповідаю. — Я ж тобі сказав, що підходить.

— Ну, тоді вище голову.