Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

А я таки вскочив. Просто кажучи, прогорів. Я втратив п'ятсот тридцять доларів заробітку, а на додачу снасть, якої не купиш і за три з половиною сотні. Уявляю собі, як потішатиметься дехто з нероб, що весь час тиняються н| пристані. І як зрадіє дехто з конків [78] ще ж учора я відмбвився від трьох тисяч доларів — міг мати їх за те тільки, що перевіз би трьох іноземців на Флорідські острови. На будь-який острів, аби лише далі від Куби.

Ну, гаразд, але що ж його робити? Навантажитися спиртним я не можу, бо його без грошей не купиш, та й який тепер з нього прибуток. Місто залите спиртним, і купувати його нема кому. Але щоб я провалився, коли повернуся туди з порожніми кишенями. Не голодувати ж мені ціле літо! Зрештою в мене сім'я. Дозвіл на виїзд із порту я оплатив, коли ми оце прибули. Так тут ведеться: агентові платиш наперед, і він видає тобі дозвіл і на в'їзд, і на виїзд.

Але ж, чорт забирай, я не маю грошей навіть на пальне. Оце так халепа, оце так встряв. А нехай йому, тому Джонсонові.

— Мені б який-небудь вантаж, Френкі,— сказав я. — Треба підробити.

— Подумаємо, — сказав Френкі.

Він весь час вештається в порту, перебувається, чим бог дасть, і до всього він майже глухий і щовечора напивається. Але друзів, як він, — пошукати, і серце в нього золоте. Я його знаю, відколи почав ходити на Кубу. Він не раз допомагав мені вантажити товар. Потім, коли я покінчив із спиртним і почав возити туристів, а тоді й охочих половити меч-рибу коло берегів Куби, — ми часто зустрічалися на пристані чи в кафе. Френкі скидається на дурника й більше всміхається, ніж говорить, але це тому, що він глухий.

— Повезеш будь-що? — спитав Френкі.

— Атож, — відповів я. — В мене тепер вибору немає.

— Будь-що?

— Атож.

— Подумаємо, — сказав Френкі.—Де ти будеш?

— У «Перлині», — відповів я. — Треба поїсти.

У «Перлині» можна добре поїсти за двадцять п'ять центів. Всі страви, крім супу, коштують десять центів, а суп — п'ять. Френкі провів мене до «Перлини», і я зайшов, а він пішов далі. На прощання він потис мені руку й ще раз поплескав по спині.

— Не сумуй, — сказав він. — Ти ж знаєш Френкі: багато політики. Багато справ. Багато горілки. Катма грошей. Зате — добрий приятель. Не сумуй.

— Бувай, Френкі,— сказав я. — Ти теж не сумуй, друзяко.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я ввійшов до «Перлини» й сів за столик. Замість розбитої кулями шибки вже вставили нову; полицям з пляшками теж дали лад. Кілька gallegos [79] пили за стойкою, інші їли. За одним столиком уже грали в доміно. Я з'їв бобовий суп і печеню з яловичини з картоплею за п'ятнадцять центів. Разом з пляшкою пива набігло чверть долара. Я хотів побалакати з офіціантом про стрілянину, але не витяг з нього жодного слова. Всі вони тут були до біса налякані.

Поївши, я зручніше вмостився на стільці, закурив сигарету й почав знову сушити собі голову. Аж тут у дверях з'являється Френкі, а за ним іще хтось. Жовтий товар, подумав я. Отже, це буде жовтий товар.

— Це містер Сінг, — сказав Френкі й усміхнувся. Він радів, що так швидко обернувсь.

— Дуже приємно, — сказав містер Сінг.