Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Містере Джонсон, він назвав мене п'яничкою. Може, й таки п'яничка. Але кажу вам, його правда. Його правда, й він бере з вас по-божому, — сказав йому Едді.

— Не будемо сперечатися, — сказав нарешті Джонсон. — Я заплачу, хоч, по-моєму, це й несправедливо. Отже, я вам винен по тридцять п'ять доларів за вісімнадцять днів і ще двісті дев'яносто п'ять.

— Сотню ви мені вже дали, — сказав я йому. — Я дам вам список усіх витрат і вирахую харчі, які ще залишилися. З тих, їцо ви купили на дорогу туди й назад.

— Це справедливо, — сказав Джонсон.

— Послухайте, містере Джонсон, — сказав Цдді,— якби ви знали, як тут обдирають чужинців, то зрозуміли б, що це більше ніж справедливо. Знаєте, що я вам скажу? Це дивовижно! Капітан Ставиться до вас, як до рідної неньки.

— Я завтра вранці зайду до банку й по обіді буду тут. А післязавтра відбуду пароплавом.

— Ви ж можете повернутися назад разом з нами й заощадити вартість квитка. *

Ні,— сказав він, — пароплавом я виграю час.

— Воля ваша, — сказав я. — Може, вип'ємо?

— Згода, — сказав Джонсон. — Отже, ми все залагодили?

— Так, сер, — відповів я.

Ми сіли втрьох на кормі й випили віскі з льодом.

Наступного дня я цілий ранок возився з човном: міняв мастило і взагалі давав йому лад. Опівдні я подався до міста, до китайської їдальні, де за сорок центів можна добре пообідати, а потім купив кілька дрібниць для дружини й наших трьох дочок. Ну, там, флакон парфумів, віяла, три високих гребінці. Після того я зайшов до пивнички Донована, випив кухоль, побалакав із старим, а тоді пішов назад до причалу Сан-Франціско й по дорозі зазирнув ще в дві-три пивнички перепустити по кухлику. В барі «Кюнард» я поставив Френкі дві чарки й повернувся на човен у чудовому настрої. Коли я повернувся на човен, у мене лишалося рівно сорок центів. Френкі прийшов зі мною, й ми випили ще по пляшці холодного пива з ящика з льодом, поки чекали на Джонсона.

Едді не з'являвся ні вночі, ні вранці, але я знав, що рано чи пізно він з'явиться, — як тільки йому перестануть давати в кредит. Донаван сказав мені, що вчора ввечері вони з Джонсоном заходили до нього й Едді частував у кредит. Ми ждали, і я почав уже дивуватися, чому Джонсона немає. На пристані я просив переказати йому, щоб він почекав мене в човні, якщо прийде раніше, але мені сказали, що він не приходив. Я вирішив, що він учора ввечері загуляв і прокинувся, певно, десь опівдні. Банки працювали до пів на четверту. Ми бачили, як пролетів рейсовий літак, і о пів на шосту від мого гарного настрою не лишилося й сліду, і я вже по-справжньому занепокоївся.

О шостій я послав Френкі до готелю дізнатися, чи є там Джонсон. Я все ще сподівався, що він або запив, або з похмілля лежить у ліжку й не може підвестися. Вже вечоріло, а я все чекав і чекав. І дедалі більше непокоївся, бо Джонсон був винен мені вісімсот двадцять п'ять доларів.

Френкі не було, може, з півгодини. Нарешті я побачив його, він ішов швидко й хитав головою.

— Він одлетів тим літаком, — сказав він.

Ясно. Оце так ускочив. Консульство вже зачинене. У мене рівно сорок центів, та й однаково літак уже сів у Майямі. Я не можу навіть дати телеграму. Оце-то містер Джонсон, хай йому. А втім, винен я сам. Треба було мати голову на в'язах.

— Що ж, — сказав я Френкі,— вип'ємо пляшечку холодного, чи що. За рахунок містера Джонсона. — В ящику ще зосталося три пляшки «Тропічного».

Не знаю чому, але Френкі був засмучений не менше від мене. Раз у раз він плескав мене по спині й хитав головою.