Йому досить було думати тільки про те, наскільки краще все було б, якби він не пішов на оту хитрість п’ять років тому — і в ірго віці прагнення змінити те, чого вже не зміниш, пробивало шлях тривозі. Тільки слабаки тривожаться. Але тривогу можна втопити у склянці віскі з содовою. Під три чорти лікарів з усіма їхніми порадами. Отож він натискає на дзвоник, і заспаний стюард приносить віскі, і спекулянт випиває, і він уже не слабак; ні перед ким, окрім смерті.
А на сусідній яхті спить симпатична, нудна й добропристойна родина. Батькове сумління чисте, й він спить спокійно, лежачи на боці, кліпер бореться зі штормом у рамці над його головою, лампочка при ліжку світиться, книжка впала на підлогу. Мати спить міцно, й сниться їй її садок. їй уже п'ятдесят, але вона миловида, здорова, пещена жінка, і вона ще приваблива, коли спить. Дочці сниться наречений, який завтра має прилетіти літаком, і вона перевертається в ліжку, усміхається вві сні і, не прокидаючись, підтягує коліна мало не до підборіддя й скручується клубочком, як кошеня. У неї кучеряве світле волосся, гарне личко, гладенька шкіра, й уві сні вона схожа на свою матір замолоду.
Це щаслива родина, і всі в ній люблять одне одного. У батька розвинене почуття громадянського обов'язку і неабиякі заслуги перед суспільством, він виступав проти сухого закону, він не святенник, він щедрий, чуйний, справедливий і майже ніколи не гнівається. Команда яхти має добру платню й добрий харч і живе в зручних кубриках. Усі вони не нахваляться хазяїном і люблять його дружину й дочку. Наречений — член товариства «Че-
реп і кістки» [82], і всі провіщають йому блискуче майбутнє, всі люблять його; він усе ще думає про інших більше, ніж про себе, і ніяка інша дівчина, крім чарівної Френсіс, не гідна його руки. Мабуть, Френсіс теж не зовсім гідна його руки, але спливуть роки, перше ніж Френсіс усвідомить це; а як доля буде до неї ласкава, то, може, й не усвідомить ніколи. Як правило, чоловік, що відзначається активністю в «Черепі й кістках», не відзначається нею в ліжку; але для таких чарівних дівчат, як Френсіс, намір важить не менше, ніж його виконання.
Хоч би там як, всі вони сплять спокійно, але звідки ж беруться гроші, які забезпечують їм добробут і які вони з такою користю й приємністю витрачають? Гроші беруться з продажу мільйонів пляшок одного вельми поширеного напою, собівартість якого три центи літр, а продажна ціна — долар за велику пляшку (півлітра), півдолара за середню й двадцять п'ять центів за малу. Але вигідніше купувати велику, і якщо ви заробляєте десять доларів на тиждень, то беруть з вас стільки ж, скільки брали б, якби ви були мільйонером, а продукт і справді гарний. Він робить з вами все те, що обіцяє реклама, і навіть більше.
З усіх кінців світу надходять листи від вдячних споживачів, які відкривають усе нові способи його застосування, а давні клієнти так само віддані йому, як Гарольд Томкінс, наречений, «Черепу й кісткам», або Стенлі Болдуїн — своїм шкільним друзям. Коли гроші заробляють у такий спосіб, самогубств не буває, а тому всі сплять спокійно на яхті «Альзіра III» (капітан Ион Якобсон; команда: чотирнадцять чоловік; пасажири: власник з родиною).
На четвертому причалі стоїть двощоглова яхта завдовжки тридцять чотири фути, на борту якої перебувають двоє з трьохсот двадцяти чотирьох естонців, що плавають по всіх морях та океанах на вітрильниках від двадцяти восьми до тридцяти шести футів завдовжки й звідусіль надсилають кореспонденції в естонські газети. Ці кореспонденції в Естонії дуже популярні й приносять своїм авторам від одного долара до одного долара й тридцяти центів за шпальту. їм надається місце, яке в американських газетах займають бейсбольні та футбольні репортажі, й друкують їх під заголовком «Саги наших безстрашних мандрівників». У південних водах немає, мабуть, жодної пристойної яхтової стоянки, де не було б щонайменше двох засмаглих, просолених білявих естонців, що чекають переказу за свою останню кореспонденцію. Отримавши гроші, вони пливуть до нової стоянки і пишуть нову сагу. Вони теж щасливі. Щасливі майже так само, як пасажири «Альзіри III». Гарна то річ — бути безстрашним мандрівником.
У ліжку на «Ірідії IV» лежить власник, за фахом зять багатія, і його коханка Дороті, дружина високооплачуваного голлівуд-ського режисера Джона Голліса, мозок якого настільки пережив печінку — не кажучи вже про інші, безнадійно прогнилі органи, — що він у своєму прагненні врятувати душу кінець кінцем проголосить себе комуністом. Зять, вродливий здоровань, що ніби зійшов з рекламного плаката, лежить на спині й хропе, але Дороті Голліс, дружині режисера, не спиться, і вона, вдягнувши халат, виходить на палубу й дивиться на темні води затоки, туди, де чорніє лінія хвилеріза. На палубі холодно, вітер куйовдить її волосся, вона відгортає його із засмаглого чола, щільніше закутується в халат — соски отверділи від холоду — і помічає вогні судна, що наближається з моря до хвилеріза. Вона стежить, як вони швидко й неухильно наближаються до входу в затоку, й перед самим входом на судні засвічується прожектор, яскравий промінь ковзає по воді і, на мить засліпивши її, вихоплює з темряви причал берегової охорони, групу людей на ньому й блискучу чорну санітарну машину поховального бюро, яка часом править і за катафалк.
«Доведеться, мабуть, прийняти люмінал, — думає Дороті.— Скільки ж можна не спати. Бідолашний Едді п'яний як чіп. Він так. жадає мене, й він такий палкий, але завжди напивається і зразу ж засинає. Ах, він милий. Звісно, якби я вийшла за нього заміж, він би закрутив роман з іншою. Але він милий, милий. Бідолашка, так напився. Тільки б йому не було погано вранці. Ну, піду накручусь — і спати. Зачіска в мене страшна. А я хочу бути гарненькою для нього. Він такий милий. Шкода, що я не взяла з собою покоївки. Не можна було. Навіть Бейте, і ту не можна було. Якби ж то ще знати, як почуває себе бідолашний Джон. Ах, він теж милий. Сподіваюсь, йому краще. Такі муки від цієї нещасної печінки. Була б я зараз з ним, я б його доглядала. Треба таки лягти й спробувати заснути, бо інакше я вранці виглядатиму страховиськом. Едді такий милий. І Джон теж, навіть із своєю нещасною печінкою. Ах, бідолашна, бідолашна печінка. Едді милий. Шкода тільки, що він так напився. Він такий дужий і веселий, він просто чудо. Може, завтра він так не нап'ється».
Вона спустилася вниз, знайшла двері своєї каюти, сіла перед дзеркалом і заходилася щіткою розчісувати волосся, рахуючи до ста. Вона всміхнулася до себе в дзеркалі, коли щітка розпушила її гарне волосся. «Едді милий. Такий милий. Шкода тільки, що він напився. В кожного чоловіка щось обов'язково мусить бути не так. Он подивись на Джонову печінку. Звісно, подивитися на неї неможливо. Виглядає вона, мабуть, жахливо. Слава богу, що її не видно. А взагалі, в чоловіків немає нічого справді бридкого. Смішно, що вони вважають бридким оте. А втім, може, печінка в них таки бридка. Або нирки. Нирки en brochette [83] Цікаво, скільки їх, нирок? Здається, в людини всього по двоє"крім шлунка і серця. Ну і, звісно, мозку. Дев'яносто дев'ять… сто. Люблю розчісувати волосся. Це хіба єдине корисне, що я роблю для себе. Цебто, звісно, коли я сама. Ах, Едді такий милий. Може, зайти до нього? Ні, він надтб п’яний. Бідолашний хлопчик. Прийму люмінал».
Вона глянула на себе в дзеркало. Вона була надзвичайно гарненька, мініатюрна, з чудовою фігуркою. «Нічого, ще годжуся, — * подумала вона. — Дечим, може, вже й не так, але загалом і в цілому ще годжуся. Але треба все ж таки поспати. Я люблю спати. Якби можна було бодай одну ніч проспати міцно, отим справжнім, здоровим сном, яким спала, коли була малою. Певно, так воно завжди, коли дорослішаєш, і одружуєшся, і народжуєш дітей, а потім починаєш забагато пити й робити різного, чого не можна робити. Якби я спала як слід, то, може, те все й не шкодило б мені. За винятком, певно, пиття. Бідолашний Джон з отією своєю печінкою, а тепер іще й Едді. Ні, що не кажи, а Едді — золото. Він просто чарівний. Доведеться все ж таки прийняти люмінал».
Вона зробила міну своєму відображенню в дзеркалі.
— Доведеться тобі все ж таки прийняти люмінал, — сказала вона пошепки. Вона запила люмінал склянкою води з хромованого термоса, що стояв на столику біля ліжка.
«Він руйнує нерви, — подумала вона. — Але ж без сну теж не можна. Цікаво, який би Едді був, якби ми одружилися. Певно, завів би собі молоденьку коханку. Певно, вони так створені, у них це в крові, так само, як у нас. Я просто не можу без цього, для мене це така насолода, а з ким я це роблю — щоразу з новим чи одним і тим самим — зрештою байдуже. Головне тільки це, і я завжди кохатиму того, хто мені це даватиме. Навіть одного й того самого. Але вони створені інакше. їм подавай щоразу нову — або молодшу, або недосяжну для них, або схожу ще на когось. Якщо ти брюнетка, їм хочеться блондинку. Якщо ти блондинка, то подавай їм руду. А якщо ти руда, вони знаходять собі іще щось. Єврейку, скажімо, а як усе вже обридне, то китаянку, чи лесбіянку, чи казна-кого ще. Всіх і не перелічиш. Або їм просто набридає. Хіба ж вони винні, що у них це в крові, хіба ж хто винен, що в Джона печінка й він допився до того, що вже нічого не може. А колись міг. Колись він був як бог. їй-богу, А Едді може. Але він п'яний. Певно, я врешті-решт зроблюся сукою. Може, вже й зробилася. Певно, жінка сама цього ніколи
не помічає, поки найближчі подруги їй не скажуть. У містера Уїнчела про це не прочитаєш. А він міг би запровадити нову рубрику в своїй світській хроніці. СУЧА-сність. «Місіс Дороті Голліс, дружина містера Джона Голліса, вкрай розсобачилася на проханому обіді в мера». Куди цікавіше, ніж хто в кого народився. Та й матеріалів більше набралося б. Але жінкам справді тяжче. Чим краще ти ставишся до чоловіка, чим палкіше виявляєш своє кохання до нього, тим швидше йому набридне. Певно, справді гарному чоловікові треба мати цілий гарем, але ж це так тяжко — одній удавати із себе цілий гарем, та й врешті-решт це йому однаково набридає, і тоді перша-ліпша шмаркачка вихоплює його в тебе з-під носа. Певно, всі ми врешті-решт робимося суками, але хто в цьому винен? Суки найбільше тішаться життям, але справді доброю сукою може бути лише зовсім дурна жінка. На зразок Елен Бредлі. Дурна й пихата егоїстка. Мабуть, і я вже добра сука. Кажуть, самій ніколи не видно, самій завжди здається, що ти не така. Але ж мусять десь бути чоловіки, яким ніколи не набридає жінка й ніколи не набридає це. Мусять бути. Але де вони? Всі ті, кого ми знаємо, зіпсовані вихованням. Ні, не треба про це, бог із ним, з вихованням. Бог із ним. І з тими автомобілями, і з тими танцями. А люмінал не діє, хоч плач. Все ж таки Едді безсовісний. Все ж він не мав права так напиватися. Це таки нечесно. Ніхто не винуватить чоловіків у тому, що вони такі, а не інакші, але пияцтво — то зовсім інше. Певно, я таки сука, але якщо я пролежу отак цілу ніч без сну, я збожеволію, а якщо наковтаюся тих клятих таблеток, то завтра цілий день буду розбита, та й вони не завжди діють, і все одно я завтра буду люта, і вередлива, і розбита. Виходить, тільки це мені й залишається. Я б не стала, та що робити? Що ж мені робити, як не це, хоч у мене і є, хоч я маю… ох, він такий ніжний, ні, не він, а я ніжна, так, ти ніжна, ти прекрасна, ти така прекрасна, так, прекрасна, я ж не хотіла цього, але роблю, по-справжньому роблю; він такий ніжний, ні, не він, його тут немає, це я тут, я завжди тут, і я та єдина, що не зрадить, не покине ніколи. Ти моя ніжна. Моя прекрасна. Так, ти. Прекрасна. Прекрасна. Прекрасна. Ох, яка ти прекрасна. І ти — це я. Отак. І нехай буде так, так, завжди отак. І край… Все, край. Ну то й Що? Мені однаково. Яка різниця? І немає нічого поганого в тому, що мені не соромно. А мені зовсім не соромно. Мені тільки хочеться спати, а як почну прокидатися, зроблю це знову, перше ніж прокинутися зовсім».
Нарешті вона заснула, не забувши останньої миті повернутися на бік, щоб не спати, уткнувшись обличчям у подушку. Хоч би яка вона була сонна, а завжди пам'ятала, що шкіра страшенно псується, коли спиш, уткнувшись у подушку.
На стоянці стояли ще дві яхти, але в них теж усі вже поснули, коли катер берегової охорони, ведучи на буксирі човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», ввійшов у темну затоку й пришвартувався коло причалу берегової охорони.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Гаррі Морган нічого не бачив і не чув, коли з причалу подали ноші й двоє моряків при світлі прожектора поставили їх на палубу сірого катера під дверима командирської каюти, а двоє інших підняли його з командирської койки, винесли, похитуючись, на палубу і обережно опустили на ноші. Відколи звечоріло, він був непритомний, і вага його тіла напнула полотно нош, коли четверо моряків піднімали їх на причал.
— Ну, разом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в 4-х томах. Том 2» автора Ернест Хемінгуей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МАЄШ І НЕ МАЄШ“ на сторінці 129. Приємного читання.