Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— їх завжди чути дуже далеко, — відказав Роберт Вілсон. — Навіть дивно… Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, щоб спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку, — відказав Вілсон. — Або в шию, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід, — сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте, — сказав Вілсон. — Тільки не поспівайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

: — А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

Вілсон швидко позирнув на нього.

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як Далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку, — сказала вона. — То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте, — відказав Вілсон, — Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно хвилююсь.

— Піду гляну, щоб там усе приготували. — І Вілсон вийшов з-за столу.

Тільки-но він відійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горлатий, — сказав Вілсон. — Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.