Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

— Я влучив його, — сказав Мекомбер. — Двічі влучив.

— Ви прострелили йому тельбухи, а другу кулю всадили десь у груди, — озвався Вілсон аж ніяк не захоплено.

Зброєносці мали похмурий вигляд. Тепер вони мовчали.

— Може, ви його і вбили, — провадив Вілсон. — Перечекаймо часинку, а тоді підем подивимось.

— Як це?

— Нехай він знесиліє, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Розкішний лев, хай йому чорт, — весело сказав Вілсон. — От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, поки не підійдеш близько.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Ну, ходім, — сказав Вілсон. — Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго, — обернувся Мекомбер до дружини. В роті у нього пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось, — пояснив Вілсон. — А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-суахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана.

Вони спустилися крутим схилом, переступаючи і обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і пішли понад ним, аж поки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрілив перший раз. Там, на низенькій траві, видніли темні плями крові— зброєносці показали на них довгими стеблинами, — і вели ті плями просто за прибережні дерева.