Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

— Спробую, — відказав Мекомбер. — Одначе того, що ви для мене зробили, я не забуду.

— Пусте, — мовив Вілсон. — Усе це дурниці.

Так вони й сиділи в затінку, під розлогими акаціями, що захищали табір від сонця; позаду була кам'яниста круча, попереду — смуга зеленої трави, що тяглась до засипаного камінням струмка, за яким починався ліс; сиділи й попивали свої прохолодні коктейлі з лимонним соком, уникаючи дивитись один на одного, а тим часом слуги готували стіл до обіду. Вілсон був певен, що всі вони вже знають про недавню пригоду, і, помітивши, як Мекомберів особистий бой, що ставив на стіл тарілки, з цікавістю поглядає на свого господаря, сердито сказав йому щось мовою суахілі. Хлопець відвів очі, обличчя його стало непроникне.

— Що ви йому сказали? — спитав Мекомбер.

— Нічого. Сказав, щоб швидше повертався, а то я звелю добре йому всипати.

— Тобто як? Побити?

— Це, звичайно, заборонено, — сказав Вілсон. — Маємо їх штрафувати.

— То їх і тепер ще б’ють?

— Еге ж. Якби вони надумали поскаржитись, було б чимало мороки. Та вони не скаржаться. Це для них краще за штрафи.

— Дивна річ, — промовив Мекомбер.

— Зовсім не дивна, — сказав Вілсон. — А ви що вибрали б?

Дістати б шкуру чи потерпіти на платні? — Ураз він зніяковів від свого запитання і, перше ніж Мекомбер здобувся на відповідь, додав: — Зрештою, всім нам так чи так перепадає, і то щодня.

Та й це було не краще. «Боже мійі — подумав він. — Ну й дипломат же з мене!»

— Атож, перепадає,— мовив Мекомбер, усе ще відвертаючи очі.— Мені страшенно прикро, що все так сталося з тим левом. Але ж ця історія нікуди далі не піде, правда? Я хочу сказати: ніхто про неї не дізнається?

— Ви хочете знати, чи я не розкажу про це в «Матаїга-клубі»?

Вілсон холодно подивився на Мекомбера. Такого він не сподівався. «Виходить, ти не тільки нікчемний боягуз, а ще й несосвітенний дурень, — подумав він. — А до сьогодні ти мені навіть подобався. Ото вгадай вас, американців».

— Ні,— сказав Вілсон. — Я мисливець-професіонал. Ми ніколи не обговорюємо своїх клієнтів. Отже, можете бути спокійні. Одначе просити нас про таке вважається непристойним.

Він уже твердо вирішив посваритися з ними — так було б найкраще. Тоді він їстиме окремо і зможе читати за столом. А вони собі їстимуть самі. І до кінця подорожі він підтримуватиме з ними суто офіційні стосунки. Як це кажуть французи? На грунті обопільної поваги. Атож, так буде краще, ніж устрявати в їхні безглузді чвари. Ось він зараз образить цього Мекомбера — і буде по всьому. Тоді він зможе читати за столом і тільки питиме їхнє віскі. Так уже повелося казати, коли між тобою і клієнтами вийде незлагода. Зустрінеш часом ще якогось білого мисливця й питаєш: «Ну, як справи?» — а він тобі: «Та й досі п'ю їхнє віскі», — і ти вже знаєш, що все пішло к бісу.

— Даруйте, — сказав Мекомбер, звернувши до нього своє американське обличчя, що і в дорослих чоловіків усе немов хлопчаче, і Вілсон побачив його коротко підстрижене волосся, гарні, хоч і трохи неспокійні очі, рівний ніс, тонкі вуста й красиве підборіддя. — Даруйте, я й гадки не мав. Я ж багато ще чого не знаю.

«Ну що ти скажеш!» — подумав Вілсон. Він був уже рішуче наготувався посваритися з ними, аж ось маєш: цей телепень, якого він щойно образив, сам починає вибачатися. Вілсон зробив Ще один захід.