Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

— Даймо вже спокій тому левові,— мовила вона.

Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона сама всміхнулась до нього.

— Дивний сьогодні день, — сказала вона. — Чи не краще вам надіти капелюх? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали…

— Та можу й надіти, — озвався Вілсон.

— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя, — промовила вона до нього й знов усміхнулася.

— П'ю багато, — пояснив він.

— Не думаю, — сказала вона. — Френсіс он скільки п'є, а проте ніколи не червоніє.

— Сьогодні почервонів, — спробував пожартувати Мекомбер.

— Ні,— відказала Маргарет. — То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.

— Мабуть, така порода, — сказав Вілсон. — Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?

— Я ж тільки почала.

— Ну то й скінчімо, — сказав Вілсон.

— Тоді взагалі не буде про що говорити, — зауважила Маргарет.

— Не мели дурниць, Марго, — сказав їй чоловік.

— Чого там не буде, — обізвався Вілсон. — Убито розкішного лева.

Марго подивилася на чоловіка, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно помітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.

— І чому це мало статися! О боже, чому це мало статися! — промовила вона й пішла до свого намету. Плачу вони не чули, тільки бачили, як здригаються її плечі під рожевою сонцезахисною кофтинкою.

— Жінки тонкосльозі,— сказав Вілсон. — Плачуть з нічого. То в них нерви, то се, то те.

— Ні,— сказав Мекомбер. — Мабуть, цього мені до кінця віку не забудеться.

— Дурниці. Випиймо ліпше за того левиська, — сказав Вілсон. — Забудьте про всю цю історію. Не варто й згадувати.