Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Вандеробо-масай кивнув, чудово мене зрозумівши, і ми повернулися туди, де край галявини лежав великий куду. Ми ^бійшли навколо нього, помилувалися ним, потім я трохи підрив його, а вандеробо, підсунувши йому руку під бік, намацав крочку від кулі й устромив туди пальця. Потім приставив до деба закривавлений палець і виголосив цілу промову, мовляв, Щндеробо-масай — найкращий провідник.

— Вандеробо-масай — король провідників, — сказав я. — Ванде-ррбо-масай — мій друг.

Я весь спітнів і, надягши плащ, який М'Кола прихопив ЙАя мене, а йдучи, залишив на галявині, підняв комір. Тепер «поглядав на сонце, непокоячись, що воно зайде, перш ніж вони повернуться з фотоапаратом і кінокамерою. Та невдовзі Р кугцах почувся шум, і я крикнув, даючи їм знати, де ми. М’Кола відповів, було чути, як вони розмовляють і продираються крізь кущі, а я, перегукуючись із ними, дивився на сонце, що вже спустилося до самісінького обрію. Нарешті я побачив їх, крикнув М'Колі: «Швидше! Швидше!» — й показав на сонце, але їм уже було несила бігти. Вони й так подолали бігом крутий схил і продерлися крізь густі зарості. Коли я взяв фотоапарат, повністю відкрив діафрагму й навів на куду об'єктив, сонце осявало тільки верхівки дерев. Я зробив кілька знімків і ввімкнув кінокамеру, поки куду перетягали на більш освітлене місце; тут сонце зайшло, фотографувати вже не можна було, мої обов'язки скінчилися; я сховав кінокамеру в футляр, з настанням темряви поринувши в блаженний стан бездіяльності,— я ще тільки дав указівку М'Колі, щоб він, білуючи голову, не зіпсував комір.

М'Кола вправно орудував ножем; мені завжди подобалося дивитись, як він білує тварин, але сьогодні, показавши йому, де робити перші надрізи, — над копитами, в нижній частині грудей, майже біля черева й на холці,— я відійшов убік, бо хотів запам'ятати куду таким, яким побачив його першої миті; а тоді поплентав у темряві до другого куду. Коли слідом прийшли тубільці з ліхтарем, я подумав, що хоч завжди або сам білував свою здобич, або ж дивився, як це робили інші, та все ж пам'ятав кожну тварину такою, якою побачив її живою. Виходить, один спогад не стирає іншого. Мені було просто ліньки щось робити, тож я взяв ліхтаря й почав присвічувати М'Колі, який білував другого куду, і, навіть стомлений, як і завжди, милувався його швидкими, впевненими й точними рухами, аж поки він, відгорнувши комір, розрубав хрящ, що з'єднував череп із хребтом, а тоді, вхопившись за роги, крутнув і відокремив голову, з якої важко звисала волога шкура, поблискуючи в світлі ліхтаря, який осявав закривавлені руки й брудний, кольору хакі, кітель М'Коли. Ми залишили вандеробо-ма-сая, Герріка, Римлянина і його брата, щоб вони при світлі гасового ліхтаря розібрали тушу, а М'Кола з головою першого куду, Дід з головою другого і я з електричним ліхтарем та двома рушницями рушили до табору.

В темряві Дід упав, і М'Кола засміявся; потім шкура, що її Дід ніс на голові, розгорнулась, накрила йому обличчя, і він мало не задихнувся. Ми з М'Колою розсміялися, Дід теж. Потім упав М'Кола, й сміялися вже ми з Дідом. Трохи далі я провалився ногою в якусь яму-пастку і гепнувся долілиць, а коли вставав, то чув, як М'Кола пирскає та захлинається від сміху й тихенько хихоче Дід.

— Це вам що — комедія Чапліна? — сердито спитав я по-англійському. Але обидва тихенько сміялися позаду. Нарешті після важкого переходу через ліс ми дісталися до колючої за-ворожі й побачили табірне вогнище. М'Кола, здавалося, страшенно тішився, коли Дід упав знову, продираючись крізь колючки, а потім — коли я присвітив йому ліхтариком і показав дірку в загорожі,— підвівся, лаючись на всі заставки, ледве спроможний підняти голову куду.

Коли ми підійшли до вогню й Дід поклав під ліплянкою череп куду, я побачив, що його обличчя в крові. М'Кола теж поклав свою ношу, показав на Дідове обличчя й затряс головою, сміючись. Я подивився на Діда. Він геть знесилів, обличчя його було пошкрябане, брудне й закривавлене, проте він ве-. село хихотів.

— Бвана впав, — мовив М'Кола й показав, як я падав. Оби-, два пирснули зо сміху.

Я жартома замахнувся на нього й сказав:

— Шенці!

М'Кола знову зобразив, як я падав, аж тут з'явився Камау. Він приязно й чемно потис мені руку: «Добре, бвана! Дуже добре;!», потім підійшов до голів; очі його заблищали, він став навколішки й, погладжуючи роги куду й обмацуючи вуха, затяг ту саму одноманітну, схожу на зітхання, пісню: «О-о-о-о-о-о! І-і-і-і-і-і!», як і М'Кола.

Я зайшов до намету й у темряві — ліхтаря ми залишили білувальникам у лісі — вмився, зняв мокрий одяг, потім, подлу-бавшись у рюкзаці, дістав піжаму та купальний халат. Переодягтись, вийшов до багаття й поклав біля вогню мокру одежу й. черевики, а Камау розвісив одяг на жердинах; черевики ж, щоб не покоробилась шкіра, насадив на кілки, ввіткнуті в землю, і* Я сів біля вогню на каністру, прихилившись спиною до де-'рра, а Камау приніс пляшку й налив мені в кухоль віскі; я долив туди води з фляги й почав пити, дивлячись на вогонь, ні про, вдо не думаючи, розкошуючи й відчуваючи, як по тілу розливається тепло і все в мені розправляється від віскі, як ото ми розправляємо перед сном зім'яте простирадло на ліжку; тим часом Камау приніс бляшанки з консервами й спитав, що готувати Йй вечерю. Ми мали три бляшанки особливого «різдвяного» фаршу вищого гатунку, три бляшанки лососини й три — консервованого компоту, багато шоколаду та ще коробки різдвяного чУдингу з родзинками — так само вищого гатунку. Я звелів віднести те все назад, дивуючись, навіщо Кейті поклав нам фарш. А пудинг ми марно шукали і ніяк не могли знайти ось уже цілих два місяці.

— Де м'ясо? — спитав я.

Камау приніс товсте смажене філе газелі, яку підстрелив Старий на далекому солонці, і хліб.

— А пиво?

Він приніс одну з великих літрових пляшок і відкрив її.

Сидіти на каністрі було досить незручно, тому я розстелив дощовика біля вогнища, де земля вже підсохла, випростав ноги й прихилився спиною до дерев'яного ящика. Дід смажив на прутику м'ясо. Цей вишуканий шматок він приніс, загорнувши в полу своєї тоги. Невдовзі один за одним поприходили й інші тубільці з м'ясом та двома шкурами. Я лежав на землі, попивав пиво й дивився на вогонь, а вони жваво розмовляли й смажили м'ясо. Ставало прохолодно, ніч була ясна, пахло смаженим м'ясом, димом, вологою шкірою від моїх черевиків і до цього долучався запах нашого доброго вандеробо-масая, що сидів навпочіпки неподалік від мене. І ще досить виразно я відчував запах куду, що лежав у лісі.

Кожен тубілець настромив собі на прут великий шмат або ж кілька дрібних шматочків; вони повертали прути, і, теревенячи без угаву, стежили за м'ясом. З ліплянки вийшли ще двоє незнайомих чоловіків, а з ними і хлопчик, якого ми бачили вдень. Я їв шматок смаженої печінки, що його зняв з одного з прутів вандеробо-масая, питаючи себе подумки, де ж поділися нирки. Печінка була чудова. Я саме роздумував, чи встати, щоб узяти словника й спитати про нирки, аж М'Кола спитав:

— Пива?

— Гаразд, неси.