Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Полювання завтра, — знов озвався Геррік.

— Помовч, Акторе, — мовив я. — Слухай, Діду, — пополюємо трохи сьогодні?

— Так, — відповів він, а Римлянин теж кивнув головою. — Тільки трохи.

— Добре, — сказав я й пішов по суху сорочку, фуфайку й шкарпетки.

— Полювання зараз, — сказав я М'Колі.

— Добре, — відповів він. — М'узурі.

З приємністю відчуваючи на собі суху сорочку, свіжі шкарпетки й черевики, я сидів на каністрі з бензином і попивав віскі з содовою, поки надійде Римлянин. Я був певен, що сьогодні стрілятиму по куду, й пив, щоб заспокоїтись. І щоб не застудитись. А ще я пив віскі просто так, бо люблю його, і хоч би який я був щасливий, а від віскі ставав ще щасливішим.

Коли повернувся Римлянин, я затяг замки-блискавки на черевиках, подивився, чи є патрони в магазині спріцгфілда, зняв з мушки захисний ковпачок і продмухав приціл. Потім допив віскі з алюмінієвого кухля біля каністри і підвівся, перевіряючи, чи лежать два носовики в кишенях сорочки.

Надійшов М'Кола з мисливським ножем і біноклем Старого.

— Залишайся тут, — сказав я Геррікові.

Він не заперечував. Він вважав дурістю виходити на полювання так пізно й був радий довести свою слушність. Вандеро-бо, навпаки, хотів іти з нами.

— Досить людей, — сказав я, зробивши Дідові знак залишитися, і ми вийшли з крааля — попереду Римлянин зі списом, за ним я, потім М'Кола з біноклем і зарядженим манліхером і останнім — вандеробо-масай із своїм списом.

Було вже по п'ятій, коли ми вирушили — перетнули маїсове поле, потім зійшли до струмка, перебрели його ярдів за сто вище загати, де русло звужувалось, далі повільно і обережно, зігнувшись у три погибелі, подерлись на крутий протилежний берег, відразу до пояса заросившись серед буйної трави та папороті. Не пройшли ми отак і десяти хвилин, як Римлянин несподівано схопив мене за руку й примусив лягти поряд із собою; я ще встиг смикнути затвор моєї рушниці. Затамувавши Нодих, Римлянин вказав на протилежний берег: там, на узліссі, я побачив велику сіру тварину з білими смугами на боках і велетенськими крученими рогами; тварина стояла боком до нас, підвівши голову й, видно, дослухаючись. Я підняв був рушницю, але мені заважав кущ попереду. А щоб вистрелити поверх нього, треба було стати на повен зріст.

— Піга, — прошепотів М'Кола.

Я посварився на нього пальцем і поповз уперед, обминаючи кущ. Я страшенно боявся наполохати тварину, перш ніж мав підповзти на постріл, але не забував і поради Старого: «Зумійте виждати». Підкравшись якомога ближче, я встав на одне коліно, взяв куду на мушку і, захоплений його розмірами, твердячи собі, що хвилюватись не треба, що це звичайнісінький випадок, ретельно прицілився трохи нижче лопатки й натис на спуск. Гримнув постріл, куду підстрибнув і кинувся в зарості, але я знав, що не схибив. Я вистрелив у сіру пляму серед дерев іще раз. М'Кола кричав: «Піга! Піга!» — тобто: «Влучив! Влучив!», а Римлянин плеснув мене по плечу, замотав свою тогу круг шиї й припустив голяка, а слідом помчали щодуху і ми четверо, мов ті хорти, через струмок, здіймаючи цілі водограї бризок, вгору по схилу. Голий Римлянин уже продирався дсрізь зарості, потім нахилився, підняв листок, забризканий кров’ю, плеснув мене по спині, а М'Кола крикнув: «Даму! Даму!» — «Кров! Кров!» Трохи далі ми знайшли глибокий слід, що вів праворуч, і я, на бігу перезаряджаючи рушницю, разом з усіма ринувся в лісові сутінки, де Римлянин, на мить згубивши слід, знову знайшов кров і смикнув мене за руку, щоб я ліг. Ми 'затамували подих: куду стояв на галявині ярдів за сто від нас, видно, тяжко поранений, нашорошивши вуха, великий, сірий, з чудовими рогами, і, повернувши галову, дивився просто на нас. Я подумав, що тепер уже треба стріляти напевно, поки ще не смерклось, затримав подих і прицілився за лопатку. Почувся «ляскіт кулі, і куду важко став дибки. М'Кола закричав: «Піга! Іїіга! Піга!», але куду пропав з очей, ми знов помчали, мов хорти, й мало не попадали, спіткнувшись об щось. Це й був наш велетенський чудовий самець куду; він лежав на боці, мертвий, і його чудові розкидисті роги вигиналися великими темними спіралями; він упав ярдів за п'ять від того місця, де його Дістав мій постріл. І ось тепер він лежав, великий, довгоногий, сірий з білими смугами, прикрашений велетенськими рогами горіхового кольору, ніби виточеними зі слонової кістки на кінцях, з великими вухами, з густою гривою на високій гарній шиї, з білими позначками між очима й на носі,— і я, нахилившись, доторкнувся до нього, пересвідчитись, що це не сон. Куду лежав на тому боці, куди ввійшла куля, вся шкура була цілісінька, й від нього поширювався ніжний приємний дух, як ото дихання телят або пахощі чебрецю після дощу.

Римлянин обійняв мене за шию, М'Кола щось кричав несподівано високим співучим голосом, а вандеробо-масай плескав мене по плечу й підстрибував від радості; потім усі по черзі потисли мені руку — і то в дивний, не відомий мені доти спосіб: хапали мене за великий палець, затискували його в кулаці, трясли й тягли, тоді знов енергійно стискували й при цьому пильно дивилися мені в вічі.

Ми знову милувалися здобиччю, а М'Кола став навколішки й пальцем провів по рогах, потім зміряв руками їх розмах, безперестанку тягнучи: «Оо-оо-ііі-ііі», час від часу захоплено повискуючи й погладжуючи то морду, то гриву куду.

Я плеснув Римлянина по спині, а він знов виконав ритуал з моїм великим пальцем; я теж потяг його за палець. Я обійняв вандеробо-масая, і він, сильно й з почуттям потягши мене за палець, ударив себе в груди й гордо виголосив:

— Вандеробо-масай — найкращий провідник!

— Вандеробо-масай — чудовий масай! — підтвердив я.