Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Я помітив, що Камау збуджений, а М'Кола позаду схвально киває головою. Ми вперше побачили кабана, який не дреме-дув щодуху від нас. То був закуток, де ще не ступала нога ідасливця, незаймана місцина, що загубилася серед безкраїх просторів Африки. Я вже був ладен спинитись і стати тут табором.

Довкола розкинувся чудовий край, а ми їхали далі, кривуляли між велетенськими деревами, через степ, де тихо погойдувалася трава. Аж ось попереду праворуч завиднів високий частокіл масайського села. Село було велике, і на околицю, нам назустріч, посунув натовп цибатих, темношкірих, озброєних списами чоловіків; усі вони, на перший погляд, видавались одного віку, їхнє пряме волосся було заплетене в товсті коси, що теліпалися на спині. Вони оточили машину, сміючись і розмовляючи без угаву. Всі високі, з міцними білими зубами, пофарбоване в червонясто-коричневий колір волосся спадало чубчиком на лоб, усі красені, як один, привітні й веселі, на відміну від похмурих і погордливих північних масаїв. Кожен тримав у руці списа. Вони хотіли знати, що ми збираємося тут робити. Ван-деробо, очевидно, пояснив їм, що ми приїхали полювати на куду й поспішаємо. Але вони щільно обступили машину, не даючи йам проїхати. Один із них щось сказав, його слова підтвердили кілька інших, і Камау пояснив мені, що сьогодні опівдні вони бачили на стежці двох самців куду.

«Не може того бути, — подумки казав я собі.— Не може того бути».

Я звелів Камау рушати, й ми повільно рушили крізь натовп тубільців, що зі сміхом і вигуками заступали дорогу, ризикуючи потрапити під колеса. Так, це були найвищі, найкраще збудовані, найгарніші, та ще й найжиттєрадісніші й найвеселіші люди, яких я зустрічав у Африці. Коли ми врешті виїхали з натовпу, тубільці побігли поряд з машиною, так само голосно сміючись і, мабуть, показуючи, як вони легко бігають, а коли машина набрала швидкості й поїхала вгору рівною долиною потічка, поїлося справжнє спортивне змагання; та бігуни один за одним відставали, махали нам навздогін, широко всміхалися, і тільки двоє з них, довгоногі бігуни, все ще легко й гордовито мчали поряд з машиною, як добрі скакуни, і не випускали з рук спи-<іІв. Далі нам довелося узяти праворуч, і рівна зелена долина йёрейшла в горбисту місцевість; а коли ми на першій швидкості поповзли вгору, вся ватага знову наздогнала нас; бігуни ’сміялися, вдаючи, ніби анітрохи не засапались. З-за куща вискочив маленький кролик і злякано закривуляв; масаї, що гналися за нами, впіймали кролика, і найвищий із них, підбігши до Машини, простяг його мені. Я взяв звірятко й, відчувши, як калатає серце в м'якому і теплому пухнастому тільці, погладив його, а масай приязно поплескав мене по плечу. Я взяв кролика за вуха й простяг його назад масаєві. Але він тільки завзято хитав головою. То був подарунок. Я подав кролика М'Колі, але той усе сприйняв за жарт і повернув його одному з масаїв. Ми їхали далі, а масаї знову бігли навздогін. Той, що взяв кролика, нахилився, посадив його на траву, а коли кролик дременув, усі засміялись. М'Кола тільки похитав головою. Нам усім неабияк сподобалися ці масаї.

— Хороший масай, — зворушено мовив М'Кола. — Масай — багато худоби. Масай не вбиває, щоб їсти. Масай убиває ворога.

Вандеробо вдарив себе в груди.

— Вандеробо-масай! — гордо виголосив він, намагаючись довести свою спорідненість із масаями. Його вуха були закручені достоту так, як і їхні. Дивлячись, як біжать ці гарні й щасливі люди, і ми почували себе щасливими. Ще ніколи я не зустрічав такої безкорисливої приязні, таких щирих людей.

— Хороший масай, — повторив М'Кола, енергійно киваючи головою. — Хороший, хороший масай.

І тільки на Герріка, видно, ця зустріч подіяла інакше. Я відчув, що незважаючи на його одяг кольору хакі і лист від Бвани Сімби, ці масаї навіть налякали його. Вони були наші друзі, а не його. Атож, вони були наші друзі. З такими людьми ви зустрічаєтесь, як з братами, вони відразу й щиросердо приймають вас як свого, хоч звідки ви родом. Таке ставлення до людей властиве тільки найкращим з англійців, найкращим з угорців і найкращим з іспанців; воно було характерною рисою аристократів у часи, коли ще не існувало аристократії. Це ставлення щире й простодушне, таких людей мало, і немає нічого приємнішого, ніж спілкуватися з ними.

Знов поряд з машиною залишилися тільки два бігуни, але й вони починали відставати. Вони бігли все ще швидко й легко, але змагатися з машиною їм було не під силу. Врешті я наказав Камау збільшити швидкість, певний, що цей ривок не образить бігунів, гордих своєю витривалістю. Вони й собі прискорили біг, але, не наздогнавши нас, тільки засміялись; тоді ми по-вихилялись із машини й помахали їм руками, а вони стояЛи, зіпершись на списи, й махали нам. Ми розсталися хорошими друзями й знов їхали через безлюдний край, по бездоріжжю, все вперед, зеленою долиною, минаючи купки дерев обабіч.

Невдовзі дерев побільшало, вони росли густіше, чарівна країна залишилася позаду, і ми вже їхали ледь помітною стежкою через густий молодий ліс. Часом спинялися, щоб прибрати з дороги якусь колоду, а то й зрубати дерево, яке заважало проїхати. Подеколи доводилося здавати назад із заростів і шукати кружного шляху, щоб знову виїхати на стежку, розчищаючи шлях довгими мисливськими ножами «панга». Вандеробо працював абияк, та й Геррік не старався. А от М'Кола працював спритно, як і всюди, де треба було вдаватися до ножа; він ру-«бав швидко, хоч надто сильно й аж якось мстиво. Я користувався пангою невміло. Тут потрібна гнучкість зап'ястя й до ножа важко звикнути відразу: рука скоро стомлюється й лезо видається важчим, ніж воно є. Я жалкував, що не прихопив своєї мічманської двосічної, гострої, як бритва, сокирки, якою справді рубаєш, а не стинаєш гілля, як ото кавалерійською шашкою.

Отож прорубуючи собі проїзд, коли вже проїхати не було як, та ще з таким водієм, як Камау, який вправно вів машину й чудово орієнтувався, ми подолали цю важку ділянку шляху й знов опинилися на відкритій рівнині з пагорбами праворуч. Але тут нещодавно пройшла злива, тому ми мусили бути дуже обережними в низинах, де колеса розривали дерен, грузли в рідкій багнюці й буксували. Ми рубали кущі й двічі бралися до лопат, а згодом, навчені не довіряти низинам, вибралися на високий край рівнини й знову заїхали в ліс. Покружлявши довгенько в пошуках проїзду, ми виїхали на берег потічка саме «там, де русло перегородила загата, що нагадувала бобрячі греблі. На протилежному боці ми побачили маїсове поле, обнесене живоплотом колючої акації, поряд кілька занедбаних краалів — обгороджених ділянок з ліплянками, а праворуч, над цією живою загорожею, видніли конусовидні стріхи хижок. Ми повиходили з машини: передбачалася важка переправа, та й піднятися на той берег можна буде тільки через маїсове поле, утикане пеньками.

Дід запевняв, що дощ почався тільки сьогодні. Вранці, коли вони з вандеробо проходили тут, вода ще не переливалася через загату. Я почував себе пригніченим. Покинути чудовий незайманий ліс, де на стежці масаї бачили куду, і тільки для того, щоб стати на березі маленького струмка біля чужого маїсового поля! Я зовсім не сподівався побачити тут оброблену землю і лютився, що все так склалося. Доведеться просити дозволу проїхати через маїс, якщо ми взагалі переберемося через струмок і піднімемось на той берег. Я роззувся й побрів, щоб обстежити дно. Звалені кущі й деревця утворили на дні щільний настил, і я подумав, що з розгону машина може проскочити. М'Кола й Камау погодилися зі мною, і ми пішли глянути ще нагору. Земля була пухка, але під вологим шаром виявилась сухою, і я вирішив, що ми розчистимо шлях лопатами, «ЯКЩо машина пройде серед пеньків. Однак спершу, звичайно, Треба було її розвантажити.

Від хижок до нас ішли двоє чоловіків і хлопчик. Коли вони Наблизились, я сказав: «Джамбо». «Джамбо», — відповіли тубільці, а Дід і вандеробо заговорили з ними. М'Кола похитав головою і глянув на мене: він не розумів жодного слова. «Мабуть, просять дозволу проїхати через маїсове поле», — подумав я. Дід скінчив говорити, і двоє чоловіків підійшли до нас. Ми потисли один одному руки.

Вони не були схожі на негрів, яких я зустрічав досі. Шкіра в них була сіро-коричнева; старший, років п'ятдесяти, мав тонкі губи, майже грецький ніс, високі вилиці та великі розумні очі. Тримався він з гідністю й здавався дуже розважливим. Другий, помітно молодший, років тридцяти п'яти, був рисами майже схожий на першого, і я вирішив, що вони брати. Хлопчик, гарненький, мов дівчинка, виглядав боязким і дурнуватим. Першої миті, побачивши його, я взагалі подумав, що то дівчинка, бо ж усі вони носять щось на взірець римської тоги з невибіленої тканини, сколотої на плечі, яка приховує лінії тіла.

Вони розмовляли з Дідом, і тепер, коли всі троє стояли поряд, я зауважив деяку схожість між зморщеним Дідовим обличчям і класичними рисами господаря шамби; достоту отак нам вандеробо-масай видавався просто карикатурою на красенів ма-саїв, яких ми зустріли в лісі.

Ми гуртом зійшли до потічка, я допоміг Камау обв'язати шини вірьовками, замість ланцюгів, а старший — Римлянин — і решта тим часом розвантажили машину й винесли найважчі речі на стрімкий берег. Ми з розгону перескочили струмок, піднявши хмару бризок, потім, завзято підштовхуючи машину, подолали половину схилу, і машина застрягла. Ми рубали чагарник, копали землю й нарешті витягли машину нагору, але попереду ще було маїсове поле, і я не знав, куди їхати далі.

— То куди поїдемо? — спитав я старшого, Римлянина.

Геррік переклав, але Римлянин нічого не зрозумів, і запитання

йому розтлумачив Дід.