Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Але самовдоволений — принциповий, як ніколи, — відмовлявся:

— Стріляйте самі.

— Е ні, з мене досить, — заперечує той, не тямлячися з люті. Він розуміє, що В' такому стані стріляти марно, і всюди вбачає підступ. Завжди щось підводить! Усе робиться в незвичних умовах, поради дають абиякі, не зважають на обставини, а стріляти доводиться привселюдно або похапцем.

— У нас поки що одинадцять шкур, — каже самовдоволений, уже жалкуючи. Бо бачить, що не слід було підганяти товариша, а дати йому спокій, бо, кваплячи, тільки дратуєш його. Знов він повівся негарно через свою впертість.

— Тепер ми напевно вб'ємо ще одну зебру. Вертаймо до табору. Агов, Бо, під'їжджай сюди!

— Е ні, полюватимемо далі. Стріляйте ви.

— Ні, вертаємо до табору.

Під'їжджає автомашина, і ви котите курною рівниною; роздратування минає, й ви знову відчуваєте, що часу обмаль.

— Про що ви думаєте? — питаєте в товариша. — Про те, який я сучий син, еге?

— Та про сьогоднішній вечір, — відповідає він, зморщуючи в усмішці запилене обличчя.

— Я теж, — кажете ви.

Та ось надходить вечір, і ви знову вирушаєте в дорогу.

Цього разу на вас високі брезентові чоботи, їх легко витягнути з болота; ви перестрибуєте з купини на купину, пробираєтеся через болото протоками, борсаєтесь у воді, а качки відлітають собі до озера, але ви робите чималий гак праворуч і теж виходите до озера; пересвідчившись, що дно щільне й тверде, ви по коліна в воді підкрадаєтесь до великих табунів; гримить постріл, ви пригинаєтесь, М'Кола теж; простір довкола повниться качками, ви збиваєте двох, ще двох, іще одну високо над головою і не влучаєте ще в одну, яка проноситься над самою водою; усі вони, свистячи крильми, вертаються так швидко, що ви не встигаєте заряджати й стріляти; невдовзі, вирішивши використовувати поранених як підсадних, стріляєте тільки на вибір, знаючи, що можна набити їх стільки, скільки піднесете; стріляєте по качці, яка високо летить просто над головою, — це справжній coup de roi [63],— і великий чорний птах падає в воду біля М'Коли, він сміється, а тим часом чотири підранки пливуть геть, і ви вирішуєте добити їх. Мусите бігти по коліна в воді, щоб наздогнати останню; послизнувшись, падаєте долілиць, тоді сідаєте просто в багні і тішитесь, що вимокли до нитки, що брудна вода приємно холодить, протираєте окуляри, виливаєте з рушниці воду, прикидаючи, чи вистріляєте патрони, перш ніж порозбухають картонні гільзи, а М'Кола знай хихотить: йому смішно, як ото ви впали. З мисливською курткою в руках, повною битих качок, він раптом припадає до землі, і табун диких гусей пролітає зовсім низько, а ви гарячково силкуєтесь загнати в ствол мокрий патрон. Нарешті вам це вдається, ви стріляєте, але гуси вже далеко, ви запізнились; після пострілу в повітря злітає така хмара фламінго, що небо над озером рожевіє. Потім вони сідають. Але тепер щоразу після пострілу ви обертаєтесь і бачите миттєвий. зліт Цієї казкової хмари та її повільне осідання.

— М'Кола! — кажете ви, показуючи рукою поперед себе.

— Н'діо, — відповідає він, дивлячись на птахів. — М'узурі.— І подає вам нову пачку патронів.

Ми й доти гарно полювали, але найвдалішим було полювання на озері, а потім у дорозі три дні поспіль ми їли холодних чирків, найсмачніших з усіх диких качок — їхнє м'ясо соковите Й ніжне. Ми їх їли з гострою приправою й запивали червоним вийом, купленим в Бабаті, їли, сидячи при дорозі, чекаючи автомашин, їли на тінистій веранді маленького готелю в Бабаті і пізно вночі, коли машини врешті прибули й мй вечеряли в будинку приятеля одного з наших друзів, на високому пагорбі,— ніч була холодна, ми сиділи за столом у теплих куртках, а оскільки довго чекали на машину, що поламалася в дорозі, то хильнули 'зайвого й страшенно хотіли їсти; Мама танцювала під грамофон з управителем кавової плантації і з Карлом, а мені дошкуляли нудота й нестерпний головний біль, і я топив свої прикрощі у віскі з содовою разом зі Старим на терасі. Було темно, і віяв рвучкий вітер; невдовзі на стіл подали паруючих чирків зі свіжими овочами. Цесарки теж чудовий наїдок, і в багажнику машини я приберіг одну на вечір, однак чирки виявилися куди смачнішими.

З Бабаті ми проїхали через пагорби й залісену смуту на рівнині до підніжжя гори, де тулилися маленьке сільце й місіонерська станція. Тут ми стали табором, щоб пополювати на куду, які, нам казали, водяться на узгір’ях і в лісистих низинах.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Ми отаборились на відкритій сонцю місцині — під усохлими деревами, окільцьованими, щоб прогнати мух ЦеЦе, а на порослих чагарями, нерівних узгір'ях полювалося важко: доводилося долати стрімкі схили. Зате на залісених низинах полювати було легко — тут ми ніби гуляли по оленячому парку. Та скрізь було повно мух цеце: вони роїлися довкола, боляче кусали руки, потилицю, за вухами, шию і тіло крізь сороч-®У* Я носив із собою густу гілку і відганяв мух; отак ми проходили тут цілих п'ять днів від світання до смеркання, вертали додому поночі, страшенно стомлені, але раді прохолоді й пітьмі, коли не надокучали мухи. Ми полювали по черзі по пагорбах і на рівнині, й Карл дедалі хмурнішав, дарма шо вбив гарну чалу антилопу. Полювання-на куду викликало в нього складні особисті переживання, і він, як завжди, коли розгублювався, винуватив у своїх невдачах когось або щось: провідників, пагорби, низини. Пагорби не виправдали його сподівань, а низинам він не вірив. Я щодня чекав, що він от-от підстрелить куду і заспокоїться, однак що не день його переживання ускладнювали лови. Карл показав себе кепським альпіністом, і узгір'я були для нього справжньою мукою. Щоб якось полегшити йому полювання, я брав на себе більшу частину облав у пагорбах, але бачив, що він, стомлений марними ловами, вже почав думати, що куду водяться саме на пагорбах і він даремно полює по низинах.

За ці п'ять днів я бачив понад десяток самиць куду і одного молодого самця з табунцем самиць. Великі сірі антилопи зі смугастими боками, кумедно маленькими голівками, великими вухами й круглими' животами швидко й нечутно зникли в хащах. У самця на рогах уже видніли перші кривулі, але самі роги були короткі й недоладні, і коли він у пітьмі промчав повз нас краєм галявини, третій у вервечці з шести самиць, то був схожий на справжнього самця не більше, ніж лосеня на великого старого лося з могутньою шиєю, темною гривою, чудовими рогами і темно-рудою шерстю — усім, що личить цьому лісовому сурмачеві зі статурою коня ваговоза.