Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Проте ми ще не бачили жодного самця куду довкола нашого табору й через два дні вирушили до Бабаті, потім до Кондоа, а звідти через увесь той край аж до Хандені, на узбережжя.

Мені не подобався ні цей табір, ні провідники, ні сам край.

Складалося враження, що він сходжений уздовж і впоперек і все тут давно виполюване. Ми знали, що тут є куду і принц Уельський застрелив таку антилопу якраз за цим табором, проте нинішнього сезону тут уже ходили три мисливські експедиції, та й тубільці полюють — вони буцімто охороняють свої посіви ' від бабуїнів, однак коли зустрічаєш тубільця, озброєного кованим міддю мушкетом, то трохи дивно, що той ганяє бабуїнів миль за десять від своєї шамби, ба навіть серед пагорбів, де водяться куду. Я рішуче виступав за те, щоб рушати далі й пополювати на новому місці, неподалік від Хандені, де ніхто з нас доти не був.

— Гаразд, їдьмо, — погодився Старий.

Нове місце було як знахідка. Куду знай вибігали на галявини, а ми сиділи, дожидаючи найбільших, і били кращих з них. До того ж поблизу водилися чорні антилопи, і ми постановили: хто перший уб'є куду, той піде полювати на чорних. Я страшенно радів, Карл так само повеселішав у цій новій дивній країні, де нелякані тварини були такі довірливі, аж нам незручно було вбивати їх.

Ми вирушили, як тільки розвидніло, без носіїв, котрі ще мали зняти табір і наздогнати нас на двох автомашинах. В Бабаті ми спинились у маленькому готелі над озером, де докупили консервів і холодного пива. Потім подалися на південь дорогою Каїр — Кейптаун. Дорога була добра, рівна і пролягала через лісисті пагорби над безкраїми і жовтими масайськими степами й далі, навпростець через плантації, де старі жінки з висхлими мішкуватими грудьми й сухоребрі діди обробляли мотиками маїсові поля; ми долали одну за одною курні милі й нарешті, проминувши випалену сонцем долину, де вітер здіймав хмари дрібного піску, під'їхали до гарного німецького гарнізонного міс-течійа Кандоа-Іранджі.

Ми сказали М'Колі дожидати автомашини на перехресті, поставили свою машину в холодку й пішли на військове кладовищі. Хотіли зробити візит представникам місцевої влади, але саме був час сніданку, й ми, не бажаючи турбувати їх, обійшли мальовниче, чисте, доглянуте кладовище, де лежати мертвому Йе краще й не гірше, ніж будь-де, випили пива в холодку від Дерева: тут тебе огортала вогка прохолода після нестерпної спекоти; яка ніби аж давила на шию та плечі. Перепочивши, завели Машину й виїхали на дорогу, щоб разом з автомашинами рушити на схід, у нові краї.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

То були нові для нас місця, але й тут раз у раз зустрічалися уже знайомі прикмети. Ми їхали дорогою, протоптаною караванами й чередами худоби по скелястих виступах, яка вище губилася серед камінних осипів, потім — між двома шерегами дерев і врешті заглибились у пагорби. Край цей дуже нагадував Арагон, і тільки тоді я подумав, що ми не в Іспанії, коли, замість в'ючних мулів, ми зустріли по дорозі гурт босоногих тубільців без головних уборів, за одяг яким правили шматки білої тканини, зав'язаної біля плеча на взірець тоги. Та коли вони пройшли, мені знову здалося, ніби я їду верхи через Іспанію гірською дорогою з високими деревами обабіч; по крупу переднього коня снує невідчепна мошва, та сама, що тут, в Африці, заїдає левів. Якщо така мошка залізе під сорочку в Іспанії, то мусиш роздягатися, щоб убити її. Бо інакше вона перебігає від коміра по спині, залазить під пахви, повзає по животу, понад поясом, — 1 якщо не спіймати відразу, то вона почне гасати так швидко й спритно, не даючи себе піймати, що хоч-не-хоч скинеш із себе все, тільки б спёкатися її.

Того дня, бачачи, як під хвостом у коня роїться мошва, і сам неабияк терплячи від неї, я зазнавав таких жахливих мук, яких доти зазнав тільки раз: коли лежав у лікарні зі зламаним правим передпліччям, — рука безживно звисала, гострий кінець кістки врізався в м'яз, де потім утворився опух із гнійником, що згодом прорвав. П'ять тижнів я майже не спав і якось уночі, на самоті зі своїм болем, раптом подумав, що так, певно, почуває себе лось, коли рятується з перебитою лопаткою від мисливця. Тієї ночі я пережив усе те, що й він від миті, коли був поранений кулею, й до кінця, і, мабуть, марив, що то мені кара за лихі вчинки всіх мисливців. А згодом, коли видужав, то подумав, якщо то й справді була кара мені, то я її відбув і принаймні віднині усвідомлюю, що чиню. Я поводився так, як повелись зі мною. Я був підстрелений, покалічений, але вижив. Я завжди сподівався, що мене вб'ють не сьогодні, то завтра, і, щиро кажучи, був готовий до цього. А оскільки я любив полювати, то вирішив, Що полюватиму доти, поки вбиватиму на смерть, а коли не зможу, тоді й ловам кінець.

Якщо ти ще замолоду відбув повинність перед суспільством, демократією і таким іншим і, не даючи себе більше вербувати, визнаєш відповідальність тільки перед самим собою, то на зміну приємному заспокійливому духові товариства до тебе приходить таке, що ти здатний відчувати, тільки перебуваючи на самоті. Цього я ще не можу визначити точно, однак це відчуття з'являється тоді, коли гарно й чесно напишеш про щось і без-

сторонньо оціниш написане, а тим, кому платять за читання та рецензії, ця тема не до вподоби, і вони кажуть, що все-це висмоктано з пальця, але ти все ж упевнений у цінності свого витвору; або ж коли ти робиш щось, що звичайно вважається не серйозним, а ти все ж певен, що то винятково важлива справа і вона завжди була важлива, як і всі узвичаєні речі; і коли в морі ти залишаєшся з ним наодинці і бачиш, щЬ цей Гольфстрім, з яким ти зжився, який ти знаєш і знову пізнаєш, тече, як тік іще до появи людини на землі, і омиває цей довгий, гарний і нещасливий острів із давніх-давен, перш ніж Колумб побачив його береги, і все, що ти можеш довідатись про Гольфстрім, про те, що завжди жило в ньому, вічне й вартісне, бо ж ця течія тектиме й після того, як усі індіанці, всі іспанці, англійці, американці, кубинці і всі устрої, багатство, бідність, мучеництво, самопожертва, продажність і жорстокість — усе це попливе й зникне, мов вантаж баржі, на якій вивозять покидьки в море — смердючі, усіх кольорів веселки упереміш із білим, — перехилившись набік, вона вивертає все це у синю воду, і вода стає» блідо-зеле-ною футів на двадцять — двадцять п'ять углиб; усе, що тоне, йде на дно, а на поверхню спливають пальмові гілки, корки, пляшки, перегорілі електричні лампочки, зрідка презерватив або набряклий корсет, аркуші з учнівського зошита, собака зі здутим черевом, здохлий пацюк, напівзгнилий кіт; і ганчірники, котрі не поступаються історикам зацікавленістю, проникливістю й точністю, кружляють довкола на човнах, виловлюючи здобич довгими жердинами. У них своя точка зору. І коли в Гавані гарно йдуть справи, то невидима течія Гольфстрім забирає п’ять барж цього вантажу щодня, а миль на десять далі вздовж берега вода чиста, синя й спокійна, як і до зустрічі з буксиром, що тягне баржу; а пальмові віти наших перемог, перегорілі лампочки наших відкриттів і використані презервативи наших палких кохань пливуть, такі малі, нікчемні на хвилі єдино неминущого Гольфстріму.

Сидячи на передньому сидінні, я так поринув у думки про цей край та море, що й незчувся, як ми виїхали з Арагону й з'їхали до піщаної річки з півмилі завширшки, облямованої зе-деними деревами, де по золотавому піску були розкидані лісова острівці; вода в річці текла під піском, тварини приходили на водопій поночі, вибивали гострими копитами ямки, куди швидко набігала вода. Коли ми перейшли ту річку, настав уже полудень, назустріч нам усе йшов люд, покидаючи голодний край, Що розкинувся попереду нас, а обабіч бігли назад невисокі дерева та густі кущі. Далі дорога пішла вгору, і ми опинились серед голубих пагорбів, старих, вивітрених, де росли схожі на бук Дерева, а на схилах купками стояли хижки, диміли, вогнища,

пастухи гнали додому череди худоби, отари овець і кіз, проглядали оброблені ділянки землі. І я сказав дружині:

— Як у Галісії.

— Атож, — погодилася вона. — Сьогодні ми проїхали через три іспанські провінції.

— Справді? — здивувався Старий.

— Ніякої різниці,— відповів я. — Тільки хижки не такі. А місце, куди нас привів Друпі, нагадує Наварру. Такі ж вапнякові пагорби, той же самий краєвид, ті ж дерева понад річками та джерелами.

— Дивна здатність у чоловіка — закохуватись у країну.

— Які ж бо ви філософи, — докинула Мама. — Тільки ж де ми станемо табором?