Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Іншого разу надвечір, коли долиною між крутих пагорбів ми вертали до табору, провідники показали нам двох тварин: вони промчали в промінні надвечірнього сонця по вершині пагорба, тільки на мить майнувши сірими в білі смуги боками між дерев; зі слів провідників, то були самці куду. Ми не роздивилися їхніх рогів, а поки вибралися на пагорб, сонце вже сіло й важко було знайти якісь сліди на кам'янистому грунті. Однак ми помітили, що ноги в них довші, ніж у самиць, тож, можливо, то й справді були самці. Ми нишпорили серед кам'яних гряд до сутінків, але марно, так само нічого не знайшов назавтра й Карл, коли ми послали його туди.

Ми часто виганяли водяних антилоп, а якось, блукаючи кам'янистою грядою над глибоким виярком, підійшли до антилопи, що зачула наші кроки, але не запах. М'Кола схопив мене заі руку, й ми застигли, розглядаючи антилопу футів за десять від нас, гарну, з темним коміром круг шиї; вона наставила вгору роги, дрижала й роздимала ніздрі. М'Кола всміхався, стискаючи пальцями мій зап'ясток, і ми стояли й дивилися, як дрижала антилб-па, відчуваючи небезпеку, що загрожувала невідь-звідки. Потім десь удалині важко гримнула старовинна рушниця- тубільного дасливця, антилопа зірвалася й, майже перестрибнувши через яас, помчала грядою вгору.

Назавтра ми з Мамою полювали на порослій лісом рівнині і, діставшись до її кінця, де росли тільки купки кущів, зачули тихий хрипкий рик. Я запитливо глянув на М'Колу.

— Сімба, — невдоволено відповів він.

— Вапі? — пошепки спитав я. — Де?

Він показав.

— Лев, — шепнув я Мамі.— Мабуть, той самий, що рикав уранці. Вертайся он під ті дерева.

Ми чули лев'ячий рик іще вдосвіта, коли прокинулись.

— Краще я піду з тобою.

' — Та негарно буде перед Старим, — сказав я. — Зачекай там.

— Гаразд. Тільки будь обережний.

— Я стрілятиму стоячи й тільки напевно.

— Гаразд.

— Ходімо, — мовив я М'Колі.

Вйгляд у нього був зосереджений і невдоволений.

— Вапі сімба? — спитав я.

— Там, — похмуро відповів він і вказав на острівці густої колючої зелені. Порухом руки я наказав одному з провідників вернутися разом з Мамою. Ми зачекали, поки вони відійшли ярдів на двісті, до узлісся.

— Вперед! — звелів я.

М'Кола похитав головою, навіть не всміхнувшись, однак пішов слідом. Ми повільно пбсувались уперед, вдивляючись у зарості, але нічого не бачили. Потім знову зачувся рик, уже трохи далі й праворуч.

— Ні! — прошепотів М'Кола. — Хапана, бвана!