Розділ «8 ГОД »

Перед самими нашими очима. Й справді, навіщо була потрібна ця величезна скриня в центрі Лютеції (Лютеції, колодязя, що веде до моря підземного багна), там, де колись було Черево Парижа, її хапкі хоботи повітряних течій, божевілля труб, переходів, навіть здалося це дюнісове вухо, відкрите в зовнішню порожнечу, як не для того, щоб посилати звуки, повідомлення, сигнали аж до центру земної кулі, а відтак повертати їх, вибльовуючи інформацію з пекла? Спершу Консерваторій як лабораторія, потім Ейфелева вежа як зонд, а врешті Бобур як вселенська ретрансляційна станція. Невже вони поставили цю гігантську присоску, щоб розважити пригорщу зарослих і неохайних студентів, які приходять сюди послухати останній диск через японські навушники? Перед самими нашими очима. Бобур як ворота до підземного царства Аґарттхи, пам’ятник Equites Synarchici Resurgentes. А всі інші — два, три, чотири мільярди інших — не знали про це або намагалися не знати. Безмозкі гиліки. А пневматики впродовж шести сторіч неухильно прямували до своєї мети.

Несподівано я натрапив на сходи. Просуваючись дедалі обережніше, я зійшов униз. Наближалася північ. Я мусив заховатися у своєму спостережному пункті до того, як прибудуть Вони.

Гадаю, було близько одинадцятої години, а може, ще ні. Я перетнув залу Лавуазьє, не вмикаючи ліхтарика, адже пам’ятав про пополудневі галюцинації, і проминув галерею залізничних моделей.

У наві вже хтось був. Я бачив світла, рухомі й тьмяні. Чулася тупотнява, шум переміщуваних або перетягуваних предметів.

Я погасив ліхтарика. Чи встигну ще я дістатися до рубки? Крадучися, я просувався вздовж вітрин із потягами і незабаром опинився у трансепті, поруч із статуєю Ґрамма. Підносячись на дерев’яному п’єдесталі кубічної форми (кубічний камінь Єсод!), вона немовби стерегла вхід на хори. Я пригадав, що потрібна мені статуя Свободи знаходиться десь відразу за її спиною.

Передня частина п’єдесталу була відкинена вперед, утворюючи щось на кшталт помосту, який давав можливість вийти з таємного переходу. Й справді, звідти вийшов якийсь суб’єкт із ліхтарем — можливо, газовим, з кольоровими шибками, цей ліхтар кидав на його обличчя червонясті відблиски. Я зіщулився в кутку, і приходень мене не помітив. Хтось, зійшовши з хорів, підійшов до нього. “Vite[281]”, сказав він приходневі, “мерщій, через годину вони будуть тут”.

Отже, це був авангард, який мав здійснити приготування до обряду. Якщо їх небагато, мені ще вдасться обминути їх і дістатися до Свободи. До того, як тим самим шляхом прибудуть Вони, хтозна, звідки й у якій кількості. Я довго чаївся, стежачи за відблисками ліхтарів у церкві, за періодичною зміною світел, за моментами більшої та меншої їх інтенсивності. Я вираховував, наскільки вони віддала ються від Свободи й скільки часу вона зоставатиметься у тіні. В певну мить я ризикнув, ковзнув ліворуч Ґрамма — через силу притискаючись до стіни й підбираючи м'язи живота. На щастя, я був худий як тріска. Лія… Одним ривком я прослизнув у рубку.

Щоб бути якнайменш помітним, я впав на підлогу, скорчившись майже в позі плода. В мене швидко гупало серце й цокотіли зуби.

Треба було розслабитися. Я почав ритмічно дихати носом, поступово збільшуючи інтенсивність вдихання. Гадаю, саме так людина під тортурою може навмисне втратити притомність, аби уникнути болю. І справді, я відчув, як повільно падаю в обійми Підземного Світу.

113

Наша справа — се таємниця в таємниці, таємниця того, що залишається прихованим, таємниця, пояснити яку може лише інша таємниця; се таємниця про таємницю, яка живиться таємницею.

(Джафар-аль-Садік, шостий Імам)

Я поволі повертався до свідомости. Чув звуки, мене разило світло, тепер уже яскравіше. Відчував, що в мене затерпли ноги. Спробував поволеньки підвестися, не роблячи галасу, й мені здалося, що я лежу на купі морських їжаків. Наче Русалонька. Зігнувшися, я зробив декілька безшумних рухів навшпиньки, і мої страждання зменшилися. Лише тоді, обережно роззирнувшися праворуч та ліворуч і переконавшися, що рубка залишається радше в тіні, я нарешті зміг оцінити становище.

Нава була повністю освітлена. Її освітлювали ліхтарі, і тепер їх були десятки й десятки, їх несли учасники, що прибували з-поза моїх плечей. Виходячи, безперечно, з таємного переходу, вони йшли процесією ліворуч мене, заходячи на хори й розташовуючись у наві. Господоньку, сказав я собі, Ніч на Лисій Горі, версія Волта Діснея.

Вони не галасували, лише шепотіли, але всі разом створювали виразний гомін, як у масовій сцені в опері: рабарбар, рабарбар.

Ліворуч від мене на підлозі півколом стояли ліхтарі, доповнюючи видовженою дугою східний згин хорів, а крайньою південною точкою цього псевдопівкола торкаючися статуї Паскаля. Там була палахуща жарівниця, на яку хтось кидав трави, есенції. Дим доходив до моєї рубки, висушуючи мені горло і викликаючи відчуття гарячкового очманіння.

Серед мерехтіння ліхтарів я помітив, що в центрі хорів щось гойдається, якась тендітна, рухома тінь.

Маятник! Маятник уже не коливався на своєму звичному місці посередині хрестовини. Його збільшена версія була підвішена до Ключа склепіння в центрі хорів. Куля була більшого розміру, а шнур товщий, схожий на грубий конопляний мотуз або ж на сплетену з металевих жилок линву.

Тепер Маятник був велетенським, так він, мабуть, виглядав у Пантеоні. Наче місяць у телескопі.

Вони забажали відновити його в тому вигляді, який він мав коли його, мабуть, уперше, за півтисячоліття до Фуко, випробовували тамплієри. Аби дозволити йому вільно коливатися, вони усунули деякі елементи внутрішньої структури й утворили в амфітеатрі хорів неоковирну симетричну антистрофу, позначену ліхтарями.